— Я знаю, ви дуже хороша і чесна людина, і у вас найщиріші наміри, але це все занадто серйозно, ви ж розумієте, і помилка в такій справі, вона… вона неприпустима. Вам потрібно дуже добре подумати і зважити всі «за» і «проти». У вас своє життя, давно усталене, звичне. Головне — у вас сім’я, діти, нехай і дорослі, дружина, зрештою. Ви впевнені, що вони сприймуть все це нормально? Це ж неймовірно важливий крок. Якщо він виявиться неправильним, на вашій совісті буде скалічена доля і розбите серце.
— Послухайте, Машенько, — пролунав під автобусним вікном глухуватий, напружений голос Дмитра, такий, якого Ірина теж не чула багато років. — Я розумію, все це виглядає дивно, нерозумно, можливо, навіть авантюрно. Ви, напевно, думаєте, що я збожеволів, але я не знаю, як це пояснити. Розумієте, у мене є відчуття, що я просто зобов’язаний це зробити. Я просто не зможу без цього жити далі, розумієте, Машенько, мила?
«Машенька, мила, не можу жити». Його слова віддавалися луною в голові Ірини. «Ну, ось і пояснення його палаючим очам, хлоп’ячій посмішці та стиснутим за спиною рукам. Наш Дмитро Сергійович закохався, ось воно що. А вона-то яка? Розбите серце, скалічене життя? Який багатий словниковий запас у простої провінційної дівчини! А яка широта душі? Як вона дбає про почуття дружини, тобто про її, Іринині, почуття? Вражаюче. Які чуйні й турботливі пішли коханки. А яка обережність? Зважити всі “за” і “проти”. Треба ж! Вагарка знайшлася».
— Машо, зрозуміло, ви маєте рацію, — знову пролунав Дімчин голос. — Звичайно, я не маю права приймати таке рішення поодинці. Я неодмінно поговорю з Іриною сьогодні ж. Я давно повинен був це зробити, але все якось не міг зважитися, все тягнув. Хоча давно треба було все вирішити, пояснити, розповісти. І знаєте, Машенько, я впевнений: Ірина, вона все зрозуміє і підтримає мене, і погодиться, і взагалі все буде добре.
Ірина тихенько перевела подих. «А що, якщо просто зараз висунутися з вікна автобуса і, не відкладаючи до вечора, висловити підтримку цьому старіючому Дон Жуану і тут же благословити, наприклад, плюнувши на нього зверху?»
І в ту ж секунду зрозуміла, що не може. Не готова з ним не те що розмовляти, з’ясовувати стосунки, а навіть просто зустрітися очима. Він зрадив її, закрутив інтрижку на стороні, прикриваючись своїми службовими поїздками. Ну що ж, вона постарається бути готовою до цієї розмови, хоча на підтримку, на розуміння, про які він так самовпевнено розмірковує, він може навіть не розраховувати. От же негідник!
— Так, дамочко, ви взагалі збираєтеся звільняти салон чи вирішили тут коріння пустити? — У вуха вкрутився похмурий голос водія, про якого вона, виявляється, зовсім забула. — Може, мені поліцію викликати?
Вона ошелешено подивилася на нього і замотала головою. А потім чомусь вхопилася за рукав Петра, що продовжував стирчати поруч, немов боячись впасти без підпори, і вибралася із салону. Продовжуючи ховатися за чоловіка, який на свіжому повітрі, стоячи на ногах, виявився доволі габаритним, вона спостерігала, як Дмитро посадив свою співрозмовницю в машину і виїхав з площі перед автостанцією.
— Слухайте, Петре, — звернулася вона до несподіваного компаньйона, який, незважаючи на попередження і погрози водія автобуса, нікуди не поспішав і з явним інтересом чекав подальшого розвитку подій. — А ви бачили зараз парочку? Ну, жінка в білій сорочці і чоловік поруч, старший за неї, солідний такий. Вони зараз поїхали разом.
— Он той, чи що? — Павло (тут, мабуть, Петро — прим.) махнув рукою в бік машини, що зникла. — Не знаю, не місцевий він. У нас таких не водиться. — І, помітивши її здивований погляд, пояснив: — Шикарний мужик, взагалі-то. Ти бачила, на якій машині він поїхав? Ні, у нас таких точно немає. Ні мужиків, ні машин.
Петро, очевидно, вирішив прискорити процес знайомства і перейшов з Іриною на «ти». Дружній тон виявився як не можна до речі, і Іра, нічого не вигадуючи, запитала, що називається, в лоб:
— А жінка, яка з ним була, знаєш її?
— Звичайно, знаю. Вона місцева, наша. Це ж Машка, тобто Марія. Між іншим, однокласниця моя. Колись за мною упадала, проходу не давала. І не одна вона. Я взагалі-то завжди серед дівчат популярний був. — Петро гордовито розправив плечі.
Він продовжив:
— Я дурень був тоді. За Нінкою своєю з дев’ятого класу залицявся. Вона найкрасивіша дівчина була в школі. Гімнастикою займалася. Фігурка — закачаєшся. І взагалі, за крутизною тій же Машці сто очок вперед давала. Я ж не знав, що вона такою зміючою і підколодною виявиться. Уяви.
Він схопив Ірину під руку і захоплено пустився в нову розповідь про свої поневіряння чоловіка і батька. Було видно, що все вимовлене явно приносить йому задоволення, хоча і складається наполовину зі слів обурення.
— Ми з Нінкою відразу після школи одружилися. Все дуже чин чином, як у людей. Тобто весілля наші батьки таке закатили — три дні гуляли всім містом, не повіриш. Нінка красива була — ну просто страх яка. Хоча вона в мене зараз дуже навіть нічого. На рівні, прям любо-дорого подивитися, якщо не знати, яке за цією красою стерво ховається-то. Але це мені до кінця життя тепер мучитися. Так от, народила вона, значить, мені дівку, горласту до жаху, як сама. Потім, через два роки, каже мені, значить: «Петю, любий, у нас буде другий малюк». Малюк, чула? Ну, я, дурень, повівся.
Думав: оба-на, пацан. А фігу, що ти думаєш? Через дев’ять місяців — отримайте, розпишіться. Знову дівчинка. Та я на одних стрічках, заколочках і колготках скоро по світу піду. А минулої весни дивлюся на Нінку, а вона в мене знову кругла з усіх боків. Наче мало мені спиногризів-то. Але думаю: гаразд, подивимося, хто кого. І уяви — пацан. А я його як побачив, ледь від радості розум не втратив. Думаю: ну все, буде він у мене Добриня. Уяви: Добриня Петрович Коломієць. Звучить? Ну ще б пак.
— А ця коза, дружина моя, каже мені з такою посмішкою хитренькою: мовляв, у Добриню я можу себе перейменувати, а пацана звати Юрком. І, головне, папірець мені в пику тицяє, ну, свідоцтво про народження. Підсуєтилася вже. І, головне, за моєю спиною. Ні, Юрка, звичайно, теж нічого. Але я ж батько, голова сім’ї. Мені дітей називати!
Петро, захопившись розповіддю про свої сімейні негаразди, зовсім вже забув, з чого почалася розмова. І Ірині довелося перервати його.
— Петю, ну які твої роки? Буде у вас з Ніною ще один син. Ось тоді вже не лови гав з ім’ям-то, — рішуче вимовила вона. — А ось щодо Марії…
