— А що щодо Машки-то? Я з Машкою… — злякався за свою репутацію Петро.
«Ну правильно. Навіщо їй місцевий гуляка і випивоха, і батько-герой, якщо у неї є шикарний міський шанувальник», — гірко подумала Ірина.
— Хоча Машка нічого так собі, — особливо останнім часом надихнувся Петро. — Щоправда, незграбна вона якась по життю. А от вийшла б за мене, все б у неї шляхом було. — Петро явно вже забув, як пару хвилин тому говорив про те, що колись сам відкинув Марію і її почуття.
— Ну а тепер чого вже? Ну так, це вона, звичайно, сильно прогадала, — серйозно кивнула Ірина. — Слухай, Петю, а іншого кого, ну, як сказати… Діти в неї є?
— У Машки? Ні, ні. А навіщо їй народжувати, коли у неї їх і так незліченно? — знизав чоловік плечима.
— Тобто… не зрозуміла, — розгубилася Ірина.
— Так вона ж директор нашого дитячого будинку. Ну а як ти думала? У нас тільки вокзал маленький, а все інше не гірше, ніж у людей. Ось навіть дитячий будинок є. Чого доброго вдень із вогнем не знайдеш, а цього добра — будь ласка. Ех, люди, люди… І як тільки земля таких носить, які від дітей своїх відмовляються…
У голосі Петра несподівано пролунали гіркі нотки, і сам він немов миттєво протверезив.
— Загалом, Машка, вона хороша, добра. Я знаю, я ж меблі роблю. Всі шафи і столи в дитбудинку моїми руками зібрані. У мене руки, між іншим, звідки треба ростуть. Тобі тут будь-хто це скаже, що в місті коломійцівських меблів краще не знайти. Це моїх, значить. І Машка багато разів казала: мовляв, не пив би ти, Петю, а ціни б тобі не було. Та я й не п’ю так-то. Ну, просто тут такий привід. Ні, Машка — вона чудова баба. А я… Слухай, це… Загалом, знаєш, ти вибач, але мені додому треба, до Ніни моєї, до дітей. Щоправда, я чогось загулявся. Ну, давай це… Не переплутуй більше автобуси-то.
Ірина з мимовільною посмішкою проводила високу фігуру Петра. От адже як цікаво буває в житті. Пару годин тому вона думала, що це просто провінційний алкаш і нероба, у якого одна-єдина мета в житті — знайти собі на вечір веселощі та ранкове похмілля. А ось піди ж ти: він, виявляється, майстер-мебляр, багатодітний батько. А головне — добра і трепетна людина, з якої буквально випирає ніжність до дружини-«змії», дітей-«спиногризів» і навіть, начебто, чужої йому виховательки дитбудинку та її підопічних.
Повернувшись думками до Діминої співрозмовниці, а слідом за цим і до чоловіка, Ірина знову потемніла обличчям від цих самих думок. Все-таки жіноча інтуїція — велика річ, адже невипадково останнім часом її не покидало відчуття, що відбувається щось нехороше, і пов’язано це саме з нею, Дімою та їхніми стосунками. Вірніше, якоюсь лякаючою і незрозумілою відсутністю стосунків, що накрила їх непомітно і несподівано, немов вони одного разу заснули найріднішими одне для одного людьми, а прокинулися майже чужими. Втім, Діма, схоже, сильно від цього не тужив і швидко знайшов їй заміну.
Отже, Дмитро їй зраджує. І навіть якщо до конкретної фізичної зради справа не дійшла (все-таки Дімка людина на рідкість порядна), то все одно все до того явно йде. Адже вона ж на власні очі бачила його хвилювання, тремтячі руки, сяючі очі і щиру, дивовижну за силою і ніжністю посмішку. Ось саме за цією посмішкою вона, виявляється, дуже скучила, бо давно її не бачила. Вона взагалі не може згадати, коли він востаннє так посміхався їй.
Так, він явно в якомусь ненормальному стані, це очевидно. Особливо для неї, Ірини, яка прожила з цією людиною більше двадцяти років — важких, а іноді й відверто тяжких, радісних і сумних років, нескінченно довгих і до образливого коротких, різних, але хороших, таких, за які вона була вдячна Дмитрові. І ось тепер усе закінчилося так банально. Що ж він все-таки знайшов у цій жінці, та ще й зайнятій такою незвичайною, страшнуватою, хоча і незмірно благородною справою? Втім, знаючи Діму і його особисту історію колишнього вихованця дитбудинку, якраз професія його пасії не викликає подиву. Но ось зовнішність… Вона зовсім не молода і не особливо красива. Так, приємна зовнішність, але явно ні про особливий догляд за собою, ні про достаток мова навіть не йде. Чим же вона його взяла-то?
— Доброго дня, мені потрібно виїхати звідси. Ну, де я тут у вас опинилася… Причому швидше, — плутано звернулася Ірина до усміхненої жінки-касира на автостанції. — Загалом, дайте мені квиток у центр на найближчий автобус.
— Ой, та що ви! У нас тепер наступний автобус тільки завтра, — радісно повідомила тьотя за віконцем. — Ось через півтори години Сергійко, тобто водій наш, з другого рейсу повернеться — і все, приїхали. — Вона продовжувала посміхатися, немов повідомила Ірині щось страшенно приємне.
— Як це тільки завтра? — злякалася Іра. — Ну добре, а поїздом, електричкою як мені виїхати?
— А ніяк, у нас немає станції, — продовжувала чомусь радіти касирка. — Ми самі в сусіднє місто на залізницю їздимо, якщо треба. І аеропорту, якщо що, у нас теж зроду не було. — Про всяк випадок повідомила вона, і сама ж радісно розреготалася своєму сумнівному жарту.
— Так мені потрібно виїхати. Як мені вибратися-то? Машину у вас тут можна дістати? — розгубилася Ірина, намагаючись не звертати уваги на не особливо розумний сміх. — Я не знаю… таксі, приватника якогось?
— Ну, це навряд чи, — протягнула дамочка, відсміявшись. — Сьогодні ж п’ятниця, справа до вечора. У нас у такий час у місто ніхто не їздить, а половина мужичків так і зовсім уже нікуди сьогодні не поїдуть, це ж я вам гарантую. Мій-то он уже з четвертої пивком полірнувся, паразит. — Вона знову затряслася від сміху. Схоже, для того щоб розреготатися, їй не потрібен був особливий привід. Цілком достатньо було незнайомої дамочки, що заблукала, і «меткого» чоловіка.
— Та що ж мені, тепер на вашій станції, чи що, ночувати? — остаточно перелякалася Ірина. — Що у вас тут за глушина така, що не виберешся?
