— буркотливо вимовив чоловік. — Це взагалі-то не місце для цікавих, та й пізнувато вже.
— Ні, ні, ви мене неправильно зрозуміли, я просто чула про директора вашого дитбудинку, ну от хотіла познайомитися, раз уже опинилася тут, у вашому чудесному місті. — Вона насилу вимовляла слова і сама не вірила в те, що говорить. — Розумієте… — вона раптом вхопилася за ідею, що майнула в голові, і заторохтіла. — Я не просто так, я у справі, вірніше, з пропозицією. Я ж на кондитерській фабриці працюю, між іншим, начальник відділу збуту, не остання людина. Ну й ось, може, ми спонсорську допомогу надамо, ну, солодощі, подарунки там дітлахам на Новий рік. Новий рік же скоро.
Сергій глянув на клумбу, що цвіла липневими трояндами, і виразно хмикнув.
— Ну, взагалі справа, звичайно, хороша, хоча цукерки ці ваші — шкода одна від них. Краще б ви на взуттєвій фабриці працювали. На Машчиних телепнях взуття ну просто горить синім полум’ям. Гаразд, до Машки заїдемо, раз так.
— Ось, знайомтеся, Маріє Федорівно, директор всього цього господарства. — Сергій немов уникав слова «дитбудинок». — А це, Машо, тобто Маріє Федорівно, — Ірина. Значить, вона з центру у нас. Дама образлива, але відхідлива. Затрималася у нас на екскурсії. Ну ось, показую їй краси наші. Вона раптом побажала з тобою побачитися.
Зблизька вона виявилася навіть старшою, ніж удень із вікна автобуса. Темне волосся було помітно вкрите сріблястими ниточками сивини, і зморшки були значно глибшими і помітнішими. Від початкового враження без зміни залишилася, мабуть, тільки фігура. Тонка, легка, хоча і тут були помітні зміни. Чомусь Ірині раптом здалося, що ці вузькі плечі трохи зігнуті, немов на них лежить якась непомітна оку тяжкість. І очі — великі, глибокі і хворі. Ні, з фізичної точки зору з ними все було гаразд. Яскравого, зеленувато-золотистого кольору, обрамлені довгими віями, очі були гарні й дивилися зряче та уважно. Справа була в самому погляді, в якому немов застигла невимовна, безнадійна втома.
— Доброго дня, — вимовила вона, відкрито дивлячись в очі Ірині. Це було незвично — ось такий відвертий прямий погляд, немов жінка одразу говорила: «Ось вона я, така, яка є. Хочете — приймайте, хочете — ні. Мені все одно».
Враження було настільки сильним і незвичайним, що Ірина, замість того щоб усміхнутися і спопелити підлу розлучницю гнівним поглядом, а потім добити звинуваченням, сама зніяковіла, почервоніла і забурмотіла:
— Ой, здрастуйте, я ось тут… Ви вибачте, що відволікаю. Я ось про що хотіла у вас запитати.
Ірина насилу видавлювала із себе слова. Здавалося, що якщо вона зараз усе з’ясує, вона спалить за собою всі мости. А так, поки не сказані фатальні слова, все ще є маленька слабка надія, що вона помилилася, що все зовсім не так, як вона думає. Хоча… яке там? Вона ж бачила Дімине обличчя, його вираз. А так ось…
Ірина взяла себе в руки і заговорила твердіше:
— Я була сьогодні на автостанції, і, знаєте, мені здалося, що я бачила там свого хорошого знайомого. Але я не впевнена, що це був він. Його звуть Дмитро Сергійович Краснов. І він був з вами, і взагалі ви поїхали разом зі станції.
«Ось зараз вона почервоніє або зблідне, а може, все разом піде плямами від сорому і збентеження, почне заїкатися, бухтіти дурниці або віднекуватися. У всякому разі, вже точно опустить додолу свої дивні очі, які немов прошивають тебе наскрізь, як рентген».
— Так, це був саме Дмитро Сергійович Краснов. Все вірно, ви не помилилися, — спокійно повідомила жінка. І жоден мускул на її обличчі не здригнувся. — Він приїжджав у наше місто у службових справах і заодно призначив зустріч мені.
— Зустріч? — ледь видихнула Ірина. — Ось як?
— Ну так, він завжди, коли у нас у місті буває, дзвонить мені, якщо є можливість приїхати сюди, до нас.
— До вас? Тобто особисто до вас?
