Величезна кришталева ваза похитнулася, на частку секунди задумливо зависла і, все ж таки підкоряючись законам фізики, важко звалилася з висоти стелажа й з гуркотом розлетілася на друзки. Хоча, ну як звалилася? Вази самі по собі з полиць не скачуть, їх звідти скидають.
Ось і в цьому випадку винуватиця нещастя, вродлива молода жінка з рудуватим волоссям, стояла поруч в оточенні уламків, що весело переливалися в сонячному промінні. Вони розлетілися широким віялом по всій кімнаті, осипавши блискучими крапельками різного розміру всю підлогу. Один зі шматочків, зрикошетивши від підлоги, відлетів у бік хуліганки й зачепив ногу з підкачаною догори штаниною.
З доволі глибокої подряпини на поверхні шкіри негайно здалися крапельки крові. Але вона навіть не звернула на це уваги. Здавалося, все навколо — велика кімната, високий стелаж, заставлений вазами, кубками, чашами з металу та скла всіх кольорів і видів — усе це раптом перестало для неї існувати.
Зникли метушня й веселий переляк, який виразився в жестах і бурмотінні:
— Ну ж бо, криворука. Ну що наробила? Як пояснюватиму Кірюші, що це в нас хоч було таке? А ось, табличка: «За перше місце в першості області серед спортсменів у віці…» Ой, ну ось, влипли ви, Христино Ігорівно, по самі вуха.
А що, якщо ось тут, на полиці, розставити все ширше? Наче й не дуже помітно. Ні, помітно. Дуже вже велика вазочка була. Та й не можна не сказати, якось підло виходить. Розбила і зам’яла. О! А це що у нас таке? Якийсь папірець, напевно, був засунутий всередину.
Вона завмерла, застигла в якомусь новому для себе вимірі, в якому реальністю були лише вона сама і аркуш, затиснутий у її руці. Ще раз пробігши очима по рядках, написаних кутастим почерком, який вона добре знала, вона незряче ступила вперед і з подивом прислухалася до скреготу, що пролунав з-під підошви хатнього капця. Вона струснула головою, ніби приходячи до тями, подивилася на скляний блиск, що оточував її, ніби помилувавшись переливчастими відблисками, а потім знову втупилася в листок, щойно знайдений серед уламків розбитої вази, точніше, спортивного кубка з кришталю.
Кубка, який виявився не лише свідченням колишньої спортивної слави коханого нею чоловіка, а й місцем зберігання його таємниць, причому таких, які вона воліла б ніколи не знати. І навіщо вона затіяла це прибирання? Навіщо полізла на полиці з кубками? І що їй робити тепер, після того як разом із великою важкою вазою впало й розбилося на дрібні шматочки її щастя?
Але ж колись здавалося, що Христина була просто народжена, щоб бути щасливою. Та й справді, яким ще може бути життя дівчинки, єдиної довгоочікуваної дитини двох люблячих людей? Дівчинка була напрочуд чарівною дитиною, що викликала у всіх розчулення і нестримне бажання скласти губи бантиком і проспівати: «А хто це у нас така гарненька? Хто це така миленька?» До того ж, і прізвище у дівчинки було ніби навмисне найбільш промовисте — Щасливцева.
Мама, вродлива й добра молода жінка, переповнена щастям материнства, була цілком у розпорядженні маленької доньки, тому ні в прогулянках, ні в іграх, ні в читанні книжок, ні в задушевних розмовах дівчинка нестачі не відчувала. Тато, теж красивий, молодий і сильний, був, звісно, менш доступний, бо дуже багато працював і приходив пізно, найчастіше, коли Христина вже спала. І все ж, проводячи вдома нечисленні вечори й вихідні, він із задоволенням зображував то верхового коня, на якому Христина вирушала в далеку подорож квартирою, то стінку для скелелазіння чи трамплін для стрибків, то безропотну модель для перукарні. Причому настільки безропотну й мовчазну, що одного разу на додачу до модної зачіски отримав макіяж незмивним фломастером і наступного дня пішов на роботу, інтригуючи всіх темними окулярами.
Але найцікавішою й найулюбленішою грою було, коли тато зображував дракона й водночас лицаря, які поперемінно стерегли й рятували одне від одного прекрасну принцесу Христину. Потім дракон-кінь-лицар, визволена з ув’язнення принцеса й мама-королева сідали вечеряти, поїдаючи чудові курячі котлетки з картопляним пюре та свіжим огірочком, або маленькі домашні пельмені, або особливо улюблені дівчинкою макарони з сиром. Запивали все це ягідним компотом, а потім дружно дивилися мультики.
Після цього втомлена Христина вкладалася в м’яку, як хмаринка, постіль і блаженно засинала під мамин голос, що наспівував пісеньку. Так тривало кілька років, і раптом усе скінчилося. Ні, звісно, проблеми в сім’ї Щасливцевих, хоч як безглуздо це звучить саме по собі, трапилися не миттєво.
Вони наповзали, накопичувалися і спресовувалися у важку гнітючу масу поступово. Між Іриною та Ігорем побігли спочатку тонкі, ледь вловимі, наче майже несправжні тріщинки невдоволення, образ і підозр, а потім усе просто покотилося по похилій. До того ж, досить успішний у роботі Ігор раптом цю саму роботу втратив за якихось вельми дивних обставин і, образившись на весь світ, важко запив.
Через якийсь час він схаменувся, спробував почати все заново, просив вибачення в доньки, дружини й навіть у зовсім уже старенької мами дружини, але повністю повернути собі колишнє життя й почуття власної гідності йому не вистачило ні сил, ні бажання. Так він і жив, зриваючись і повертаючись, тільки зриви ставали все довшими, поки остаточно не стали для нього нормою. Зрештою Ірина та Ігор розлучилися, сказавши одне одному на прощання зовсім не ті слова, що варто було б, хоча б заради спільної доньки.
Христині на той час виповнилося десять, і для неї, від якої Ігорю та Ірині довго вдавалося приховувати проблеми, розставання батьків було громом серед ясного неба, причому громом першим у її доти безхмарному й щасливому житті. А потім погана погода в домі Щасливцевих стала нормою, а їхнє прізвище остаточно перетворилося на іронічну насмішку.
Ірина дуже змінилася, наче розлучення з чоловіком надломило її ще сильніше, ніж сам факт його відходу, вийняло стрижень, на якому трималося все її життя, і все розсипалося на безглузді фрагменти. Виявилося, що в Ірини немає ні професії, ні бодай якогось досвіду роботи, бо, вискочивши заміж і народивши дівчинку, а потім кілька років вільно живучи за надійною спиною Ігоря, який добре заробляв, вона якось жодного разу не згадала про так і не закінчений інститут. Вчителька літератури, недоучка з трьома курсами, до того ж майже забутими, якось нікого не цікавила. З’ясувалося, що за роки спільного життя Щасливцеві нічого не накопичили й не відклали на чорний день.
Довелося йти працювати: спочатку продавцем у магазин, потім пакувальницею на склад. З першого місця Ірину через пів року звільнили через нестачу досить мутного походження, а з другого — одразу ж, як тільки дізналися про перше. Ірина остаточно опустила руки, перестала стежити за собою, загалом, зневірилася.
Зрештою вона приткнулася на місце прибиральниці в школі — на таємне щастя Христини, не в тій, у якій навчалася сама дівчинка. І тихо жила, старіючи, здавалося, у два, а то й у три рази швидше, ніж мами подружок доньки. Ніби із солідарності з Іриною, їхня колись затишна, зручна трикімнатна квартира теж швидко втратила лоск.
Потекли крани, зламалася й завмерла без діла пральна машинка, а шпалери рік від року випинали вперед усе більш брудні стики. Несподівано став промерзати й протікати зовнішній кут квартири, та так, що Христині, яка мешкала саме в проблемній кімнаті, довелося перебратися зі своїм ліжком у колишню вітальню. Зрозуміло, ні інтер’єрної елегантності їхньому житлу, ні зручності самій дванадцятирічній Христині це не додало.
І все ж це було краще, ніж спати в кімнаті мами, яка на той час остаточно перетворилася на неохайний прихисток жінки, що махнула рукою на себе і своє життя. Ось так і вийшло, що єдиним, що збереглося у Христини з часів її щасливого дитинства, була її зовнішність, яка з кожним роком ставала лише яскравішою й виразнішою. Хоча сама дівчинка, зрозуміло, спочатку цього не усвідомлювала.
Ставши старшою, вона почала правильно розтлумачувати здивовані й теплі погляди дорослих і слова подружок, що починали потріскувати легкою заздрістю.
— Зате ти руда, — пробувала «припечатати» Христину Оленка з верхнього поверху їхнього під’їзду, власниця ріденького блідо-русявого волосся, яке до того ж її мама вперто, аж до восьмого класу, заплітала в тонкі, сумно звисаючі кіски-кренделики. Щойно рідні вікна зникали з поля зору, Олена тут же висмикувала ненависні «малюкові» стрічки з волосся. Щоправда, особливої краси їй це не додавало.
А ось «Хриська» просто бісила своєю блискучою гривою волосся, що вічно стирчало дибки й завжди виглядало так, наче вона щойно вимила й висушила його феном. Христина прибігала додому і з подивом вдивлялася у своє відображення в дзеркалі. І нічого не руде, ну, може, зовсім трішки, і то, коли голова освітлена яскравим денним світлом. Взагалі-то нічого особливого. Ну, ніс маленький, вії довгі, шкіра чиста, а в іншому — все як у всіх, і нема про що говорити.
Взагалі, для дівчинки з її зовнішністю Христина Щасливцева росла напрочуд скромною. А з класу шостого їй взагалі стало не до роздивляння власного відображення. У Христини з’явилася найважливіша в її маленькому простому житті справа — допомагати тваринам.
Почалося все з банальної історії про дівчинку і двох тремтячих кошенят. Люди виставили хвостатих малюків на листопадовий холод під сміттєвий бак, забезпечивши їх коробкою і старою ганчіркою, очевидно розсудивши, що це в разі чого дасть кошенятам ще годинку фори в боротьбі за життя. Ану ж хтось і зжалиться над двома замерзаючими грудочками, що ледь попискують.
Кошенята виявилися щасливчиками. Христина, яка робила по дому здебільшого все сама, вирушила виносити сміття і почула майже беззвучний заклик про допомогу. А потім було цуценя з перебитою лапою, хом’ячки, що, очевидно, розчарували когось як домашні улюбленці, і навіть екзотична черепаха, викинута тому, що перестала бути красивою через тріснутий панцир.
Усю цю нещасну знедолену живність Христина тягла додому, годувала, відігрівала, лікувала як могла, наполегливо консультуючись у студента-ветеринара, що жив по сусідству, — загалом, робила все, що було в її силах. А потім терпляче шукала господарів для своїх «оживлених» (іноді в прямому сенсі цього слова) вихованців. Ірина ставилася до домашнього лазарету для тварин досить байдуже, як, утім, і до всього у своєму житті.
Згодилася кімната, в якій продовжував «плакати» кут. Але цю незручність постояльці Христини терпіли легко і в Ірини під ногами не плуталися. Та й взагалі Христина примудрялася якимось чином так розміщувати своїх квартирантів, що вони нікому не заважали й не завдавали жодного клопоту. Зрозуміло, крім неї самої.
Ласки, терпіння й тепла в неї вистачало на всіх, а ось із медикаментами й кормом було погано. З першим сяк-так допомагав згаданий сусід, майже ветеринар, який перейнявся незвичайними турботами руденької сусідки, страшенно серйозної для малолітки, при цьому гарненької, як лялька. А ось із харчуванням було зовсім кепсько. І для того, щоб нагодувати чергового страждальця, а то й не одного, дівчинці доводилося проявляти кмітливість.
Того дня вона, вже дев’ятикласниця, сиділа в шкільній їдальні й міркувала, де б дістати трохи м’яса для підібраного вчора чергового постояльця її лазарету. Смішний коротколапий пес невизначеного віку й кольору категорично відмовився їсти вівсянку, зате з азартом зжер дві сосиски, які Христина готувала собі на сніданок. Після цього він ясно дав дівчинці зрозуміти, що так, нехай, він виживе і навіть видужає, але тільки за умови нормальної, бажано білкової годівлі. Христина невпевнено копирснула виделкою сумнівну в усіх сенсах котлету, що лежала перед нею, і рішуче скинула її в заготовлений для цього мішечок….
