За сусіднім столом відверто мучився Христинин однокласник Сашко. У ньому явно боролися здоровий хлоп’ячий голод і з дитинства засвоєна заборона тягти до рота що попало. Друге явно перемагало.
— Саню, ти доїдатимеш цю котлету? Слухай, якщо не будеш, поклади її в мішечок, а? Дуже треба. Для людей-то, звісно, та ще отрута, а для цуценяти піде. Особливо якщо згадати, яку гидоту я витягла в нього з пащі на вулиці, — усміхнулася Христина.
— Що, Щасливцева, догралися ви з твоєю матусею? Дивлюся, вже недоїдки збирати почала? — На Христину, примружившись, дивилася дівчинка з паралельного класу. Така собі шкільна красуня, щоправда, самопроголошена і така, що не особливо заслуговує на це звання. Утім, деякі недоліки зовнішності дівчинка на ім’я Оксана з лишком компенсувала зростом і нахабством. — Вирішили влаштувати собі святкову сімейну вечерю? Ти це, знаєш що, Щасливчику, на наступній перерві до мене підійди. Тільки обов’язково! Я тобі огризок булки з повидлом дам. Буде у вас десерт!
Дівиця розсміялася, надзвичайно задоволена своєю дотепністю, і вирішила продовжити:
— Слухай, а ще в нас удома торішнє варення забродило. Мені здається, моя мама його ще не викинула. То я тобі…
— Ану, ти, жердино, закрила свого рота швиденько, а то зараз сама все зі столів збереш і з’їси, — пролунав негучний, вкрадливий голос.
При його звуках Оксана осіклася і миттєво, на очах у всіх, стала ніби нижчою на зріст, швидко підхопила свій рюкзак і випарувалася.
— А ти… Так, ти, руденька. Загалом, якщо хтось буде задирати, чіплятися до тебе або ще чого, одразу мені скажи, зрозуміла? Щасливчику… — Той, хто говорив, хмикнув, окинув Христину поглядом з голови до ніг і раптом усміхнувся.
Ось ця остання його усмішка вразила всіх найбільше, навіть більше за сам факт, що він раптом зійшов до розмови з ними, дев’ятикласниками, причому не найпомітнішими в школі. Та й сама Христина довго здивовано кліпала віями, дивлячись у широку спину того, хто йшов.
Це була справді легендарна особистість не тільки в школі, а й у всій окрузі, та й за її межами. Кирило Круглов був спортсменом, і нехай його спортивна кар’єра виявилася до прикрого короткою, навіть цього невеликого, довжиною в кілька років періоду вистачило, щоб оповити його ім’я цілком реальною, заслуженою славою і романтичними вигадками. Хлопчик займався боксом із семи років.
У важкий спорт хлопчину відвела мама, яка злякалася, що, залишившись без батька, хлопець виросте мамлієм і маминим синком. Кирило опинився в потрібному місці й у потрібний час, і тренування, помножені на впертість, завзятість і чудові природні дані, швидко дали результат. У 14 років, вигравши міську першість серед однолітків, Кирило отримав свій перший спортивний розряд і миттєво став зіркою школи.
Довго «зіркувати» не вийшло, бо з урахуванням своїх успіхів Кирило був зарахований до спортивного інтернату Олімпійського резерву і з’являвся в рідних пенатах зрідка. Щоправда, ці появи через свою рідкість менш ефектними не ставали, тим паче що спортивна слава Кирила росла як на дріжджах. Вигравши в неповні 17 років перші по-справжньому значущі змагання, Кирило став майстром спорту і наймолодшим кандидатом у дорослу збірну країни.
Йому пророкували блискучу спортивну кар’єру, а в рідній школі його ім’я вимовляли не інакше як із закочуванням очей і захопленим придихом. Кирило й сам був упевнений у своєму майбутньому. Ось воно, чудове й забезпечене: популярність, шана, гроші, нагороди. Загалом, у нього було майже все, вірніше, «майже» було. Залишилося тільки простягнути руку і взяти. І він цілком заслуговує на все це.
Він працював заради цього так, як, можливо, гарує не всякий дорослий, ну, хіба що де-небудь у шахті. Він десять років тренувався по 6–8 годин на день, без вихідних і свят, і тільки він знає, як це — лежати на ліжку, вслухатися в болісно ниючі м’язи і гризти куточок ковдри. Його ровесники ганяли в «козаки-розбійники» по гаражах, носилися на велосипедах і зачіпали дівчат, а він у цей час до знемоги, до судом і до мурашок в очах відпрацьовував удари, захвати й фінти, а потім сідав за шкільні уроки.
Хлопчаки його віку філонили на фізкультурі, а він узимку й улітку, за будь-якої погоди, бігав нескінченні кроси, присідав і відтискався по кілька сотень разів на день, а потім ледве діставався до ліжка, попередньо протягнувши своє тіло, яке майже нічого не відчувало, через крижаний душ. Його колишні однокласники ласували морозивом і смачним фастфудом, запиваючи його газованою водою, а він, завжди до прикрого легко набираючий зайву вагу, з восьми років сидів на спортивному раціоні, наскільки суворому, настільки й огидному на смак. Слова «гамбургер», «піца» і «картопля фрі» були для нього чарівною музикою. І після всього цього він не заслуговує на винагороду? Заслуговує, звісно, і отримає її.
Залишалося зробити останній крок — виграти ще один важливий бій і отримати місце в збірній для участі в чемпіонаті світу. Щоправда, між по-справжньому важливими боями були й прохідні, ті, які він жартома називав про себе «десертними». У пропозиціях взяти участь у подібного роду заходах нестачі не було, всім хотілося отримати в програму висхідну зірку вітчизняного спорту, причому багато хто з охочих готовий був за цю честь добре приплатити.
Тренер Кирила глухувато бурчав про показушників і телепнів, які розмінюються на дрібниці, але врешті-решт увірував у силу учня і лише посміювався, дивлячись, як Кирило, навіть не спітнівши, вчить розуму всіх охочих (останніх, до речі сказати, були одиниці). Це був один із таких виставкових комерційних турнірів, де, крім відомих спортсменів, було заявлено кілька нікому не відомих новачків.
— Так, битися сьогодні ти не будеш, — раптом рішуче заявив йому тренер. — Принаймні, з тим, кого тобі поставили в пару.
— Як це? — здивувався Кирило. — Та ви що, Іване Петровичу, ще не вистачало, щоб усі заявили, що Круглов злякався? І потім, чого це ви раптом забоялися? Зневірилися в мені й моїх здібностях? Знайшли собі нового улюбленого учня? — Кирило намагався розрядити обстановку, але Іван Петрович не поступався.
— У тобі я не сумніваюся, хоч ти хвалько й охламон, яких мало. А ось щодо твого суперника — дуже навіть. Він якийсь дивний, цей Борейко, — промовив тренер. — Техніка ломова, точніше, її просто немає, техніки-то. Не дивлячись і не думаючи, пре вперед, молотить ручиськами, як той млин. Але найголовніше, він величезний і важкий, як шафа, але якимось чином проліз у твою вагову категорію. Ну, з цим нехай організатори розбираються, хоча організатори тут ще ті жуки… Загалом, ти з ним битися не будеш.
— Та ну, дурниця якась, — відмахнувся Кирило. — Подумаєш, величезний. Чим більша шафа, тим гучніше падає.
— Кириле, я тебе як твій тренер прошу, відмовся від цього бою, — благав чоловік. — Про шкоду твоїй репутації — це повна нісенітниця. Яка там шкода? Хто ти і хто він?
— Ось саме, хто я і хто він! Та мене ж засміють. Скажуть, злякався якогось першорозрядника, чемпіон липовий, — упирався Кирило. — Все, Іване Петровичу, не нервуйте мене перед боєм.
Може, Кирило врешті-решт і прислухався б до порад старого тренера, але на трибуні сиділа чарівна дівчина, весела, начисто позбавлена дурних комплексів, заради якої він збирався серйозно порушити спортивний режим. А хороші гроші за перемогу в турнірі, які вже практично лежали в його кишені, мали в цьому йому серйозно допомогти.
Вийшовши на ринг своєю фірмовою твердою, впевненою, але стриманою ходою, Кирило мимоволі зробив ледь помітний крок назад. Суперник, той самий хлопець на прізвище Борейко, справді був величезний. Настільки, що Кирило мало не крикнув у бік суддів: «Та де очі-то ваші? Переважте ви його врешті-решт!» Але замість цього він уперто стиснув губи й підняв руки у вітальному жесті.
Через кілька секунд після початку бою, пропустивши важезний удар у голову, приголомшений, нічого не розуміючи, абсолютно загубившись у просторі, він лежав на підлозі. І не міг, хоч як намагався, розгледіти й упізнати обличчя, що схилилося над ним. Потім комісія, яка розслідувала подію, встановила факт грубого порушення спортивного регламенту. Спортсмен, який не пройшов офіційне зважування, проте був допущений до змагань, де застосував проти чемпіона заборонений прийом.
Але Кирилу все це було вже абсолютно байдуже. Серйозне медичне обстеження підтвердило, що з професійним спортом йому доведеться зав’язати. Внутрішній крововилив і часткове пошкодження зорового нерва назавжди зробили бокс його минулим. А разом із боксом там само, у минулому, залишилися всі його мрії та надії…
