Кирило пройшов курс терапії, уважно вислухав рекомендації лікаря і повернувся в їхню з мамою стару квартиру, а заодно — в рідну школу. Похмуро заваливши іспити за одинадцятий клас, він вирушив до директора і зажадав, щоб його взяли, точніше, залишили в школі на другий рік. Розгублений директор, який зовсім недавно особисто оформляв стенд «Наша спортивна гордість» із фотографією Кирила, лише співчутливо покивав.
Першого вересня Кирило Круглов прийшов до школи, сів за парту й обвів притихлих однокласників поглядом.
— Ну, є охочі пожартувати щодо переростка-другорічника? — неголосно запитав він. Охочих, природно, не виявилося.
— Слухай, Круг, нафіга тобі навчання? — здивовано запитували його хлопці.
Дивуватися і справді було чому. Його репутація, популярність, і особливо зовнішність — широченні плечі, міцна, налита силою фігура й обличчя зі старим, ледь помітним, але все одно ефектним шрамом через брову, дорослий оцінювальний погляд примружених очей — усе разом давало незвичайний ефект. Ровесникам, та й набагато старшим хлопцям, Кирило здавався істотою вищого порядку, безумовним авторитетом, людиною, яка знала інше життя, недоступне їм, і мала повне право на будь-які слова та вчинки.
— Правильно, що вирішив атестат отримати, молодець, — вкрадливо заявив дядько Петро, рідний брат матері Кирила. Він несподівано з’явився в їхній квартирі через кілька місяців після того, як Кирило назавжди розпрощався зі спортом. М’яко пройшовся вздовж низької меблевої стінки, на якій вишикувалися кубки за перемоги в змаганнях, шанобливо кивнув, привівши в рух величезні в’язки медалей, і промовив:
— Так, шкода, звісно, але раз уже так усе вийшло, ти вчися, племіннику. Час костоломів і тупих викидайлів минув, зараз у будь-якій справі мізки потрібні. Ну а вже якщо до мізків міцні кулаки й характер прилаштовані, тут перед людиною великі перспективи відкритися можуть.
Тоді, відверто кажучи, Кирило дядька не зрозумів, але придивився до нього уважніше. Невисокий, трохи сутулий, навіть щуплуватий, особливо поруч із габаритним племінником, він, проте, справляв якесь дивне враження прихованої сили і влади, а ще — небезпеки. Чоловік був одягнений непомітно, але дорого й фірмово: у цьому Кирило розбирався достатньо, щоб зрозуміти, скільки насправді коштує зовнішній скромний прикид дядька Петра. Петро приїжджав на чудовій машині з невірливим хлопцем за кермом і явно не потребував грошей. Взагалі, у всьому, що оточувало цю людину, як і в його зовнішності, було щось ретельно приховане, замасковане, але дуже серйозне.
Незабаром Кирило дізнався деякі секрети родича. Петро виявився власником колекторського агентства, вельми відомого в певних колах.
— Це означає, ви борги вибиваєте? — бовкнув Кирило.
— Стягуємо, вилучаємо й реструктуризуємо, — м’яко поправив його дядько. — Причому дуже серйозні суми і виключно легальними шляхами, до речі, передбаченими чинним законодавством. І зауваж, Кірюшо, ми завжди добиваємося результату. Тож давай, племіннику, закінчуй школу, отримуй атестат, щоб мама була спокійна. І ласкаво просимо, так би мовити, в сімейний бізнес. А щоб ти швидше зрозумів, чим ми займаємося, почнеш потихеньку виконувати деякі дрібні доручення. Матері треба допомагати, та й самому тобі, молодому чоловікові, гроші не завадять.
Своїх дітей у Петра не було, і син сестри, сильний, розумний хлопець, який у свої вісімнадцять уже сьорбнув горя по повній, розбитий на друзки, але не зламаний, припав йому до серця. Кирило виявився для Петра просто ідеальним матеріалом. З одного боку, якості професійного спортсмена: цілеспрямований і зібраний, що вміє тримати удар і концентруватися. А з іншого — ображений, розчарований, злий на себе, людей і обставини, і такий, що рветься знову взяти долю-лиходійку за роги.
Сам Кирило майже не сумнівався, як вчинити. Власна дурна помилка, а головне — людська підлість, відібрали в нього все: мрію, майбутнє, славу, задоволення, безбідне життя. Що ж, отже, він повинен домогтися всього цього іншим шляхом. І шлях, який пропонує дядько Петро, не гірший і не кращий за інші. Треба просто видавити із себе цю безглузду делікатність, нікому не потрібний жаль, співчуття до інших. Бо якщо самого ні доля, ні люди не пожаліли, то чому він повинен жаліти когось? У нього все відібрали, брудно й підло. Значить, він теж буде забирати.
Хоча було у всьому цьому щось неправильне, що мучило його совість, але він посилено гнав від себе жалі, які робили його слабшим. А ще вибудував між собою і людьми непомітну, але міцну стіну. І до того досить потайливий і стриманий, Кирило тепер відгородився від світу наглухо. І ніхто більше не бачив, як він усміхається.
Лише один раз трапилося щось дивне. Випадково натрапивши на дурну сварку малоліток у шкільній їдальні, Кирило, раптом сам собі чимало здивувавшись, заступився за худющу рудоволосу дівчину, яка навіщось збирала непривабливі котлети в пластиковий мішечок. Може, справа була в її недрузі — на рідкість неприємній і нахабній білявій дівиці, яку гріх було не поставити на місце. А може, в самій цій «рудій» — дівчинці, одягненій явно біднувато, у стоптаних старих кросівках із різними шнурками.
Так, усе-таки справа була саме в ній. За всієї своєї зовнішньої невлаштованості дівчинка трималася напрочуд гордо, відважно і спокійно, з якоюсь важкопояснюваною в цих обставинах гідністю. А величезні карі очі, які вона розкрила йому назустріч, були напрочуд гарні. Утім, як і все обличчя, що стало ще красивішим після того, як його буквально підсвітила розгублена і вдячна усмішка.
Кирило навіть ледь помітно струснув головою, щоб прийти до тями від дивних відчуттів, і не зміг не усміхнутися їй у відповідь, а, схаменувшись, звично стягнув губи в щільну іронічну посмішку.
Через якийсь час він знову побачив це дівчисько і знову затримав на ній спантеличений погляд. Все-таки вона була дивною, дуже дивною. Вже відмічені ним заношені до дірок кросівки і джинси, випрасувана, але відверто запрана сорочка буквально кричали про неблагополуччя своєї господині, але чомусь цей крик був зовсім неважливий. Наче все це існувало окремо від неї самої, не мало жодного значення, зовсім її не псувало і анітрохи їй самій не заважало. А ще їй дивовижно пасувало дивне, випадково почуте ним прізвисько «Щасливчик». Ось пасувало — і все.
Спочатку він подумав, що це її так звуть, іронізуючи над явною бідністю, а коли дізнався, що це похідна від її прізвища — Щасливцева, здивувався ще більше. Було в цій дівчинці щось зовсім незрозуміле, нелогічне, наче вона, попри все, і справді щаслива, і прізвище її — тільки зайве тому підтвердження.
— Слухай, може, вона… того? З привітом?
