— запитав Кирило в одного зі своїх наближених. Намагаючись пояснити самому собі враження, яке справляла руденька, він пішов найпростішим логічним шляхом.
— Хто? Ця, яка з дев’ятого «А», чи що? Руда? Хриська? Ну, тобто Христина вона, повністю.
— Та ні. Ну, хіба що трішечки. Ну ти сам подумай, Круг, яка нормальна людина збиратиме по всій окрузі бездомних кішок і собак і тягтиме їх собі у квартиру? — Хлопець, що не вирізнявся делікатністю й манерами, раптом несподівано збився і навіть якось почервонів. — Взагалі-то вона нормальна дівчина. І котлети ці дурні… Вона ж їх не для себе чи матері збирає, що б ця жаба білобриса не кричала. Вона ж усе це для звіринця свого тягає. І взагалі Щасливчик матір на плаву тримає. Якби не Хриська, може, тітка Ірина давно спилася б уже. Ну, моя мати так каже. Вони ж наші сусіди. А живуть вони — ой, гірше бути не може. Від них батько давним-давно пішов, мати підлоги миє, так цій дурепі самій іноді їсти нічого, а вона драних собак з усієї округи годує.
Кирило Круглов ніколи не був сентиментальним. Більшу частину своїх років він жив із девізом «Бий першим, або вдарять тебе». І, здавалося б, яке йому діло до худющої дев’ятикласниці, що рятує бездомних тварин? Правильно, рівним рахунком ніякого. Він і сам так думав, поки не зізнався, що ніяк не може викинути з голови це густе волосся, що відливає золотом у сонячному світлі, і величезні карі очі, які немов дивляться йому кудись глибоко всередину. Так глибоко, що він і сам давно забув про те, що там щось є.
Незабаром навколо Христини почалися справжні чудеса. Вона стала регулярно знаходити під дверима своєї квартири великі пакети із собачим і котячим кормом, а пару разів навіть виявила подарункові картки в зоомагазини на пристойні суми. Хоч як вона намагалася, вона ніяк не могла вирахувати або заскочити зненацька таємничого спонсора і благодійника.
Минуло кілька років. Христина Щасливцева закінчила школу і вступила до університету на біологічний факультет, хоча оточуючі, дивлячись на тонку, легку, але яскраву красу дівчини, непомітно крутили пальцем біля скроні. Кирило Круглов давно мав окрему квартиру, але іноді приїжджав провідати маму, яка, як і раніше, жила в старому будинку, де він виріс.
За ці роки він став молодою копією дядька Петра, який, увірувавши в таланти племінника, майже повністю передав йому свої справи. Кирило, як і раніше, перебував у чудовій фізичній формі, продовжуючи тренуватися, нехай і без серйозних боїв. Він був звично спокійний, небагатослівний, упевнений у собі, дивився навколо з фірмовим прищуром, але люди, які добре знали його з дитинства, бачили щось іще. Він став схожий на великого, сильного, хитрого і дуже небезпечного звіра, який безперервно і невблаганно вистежує здобич, не залишаючи їй ні найменшого шансу на порятунок. Життя його організувалося і усталилося в повній відповідності зі звичаями того кола, в якому він існував і працював. У нього були справа і гроші, і він звик думати про ці дві речі як про головне у своєму житті, а все інше, зокрема й люди, майже не мало значення.
Тільки дві людини викликали в ньому емоції. Він дуже любив маму і дбав про неї та за довгі роки по-своєму прив’язався до дядька Петра, хоча тут до любові було нескінченно далеко. Певний час Кирилу навіть здавалося, що він майже ненавидить свого благодійника — людину, яка, за його власними словами, «вивела Кирила у велике життя». «Скоріше вже на велику дорогу», — невесело усміхався про себе Кирило. Хоча скаржитися на дядька було б невдячністю, навіть якби Кирило в принципі вмів скаржитися.
Справи агентства, незважаючи на їхню часом явну етичну неоднозначність, йшли успішно. Нестачі в клієнтах не було, тому що завжди на білому світі будуть недолугі люди і фірми, що заплуталися в боргах із власної вини або з чиєїсь злої волі. За роки роботи Кирило обріс чимось на кшталт броні, через яку назовні більше не пробивалися ні жаль, ні співчуття, якщо вони і жили ще всередині молодого чоловіка. Він просто робив свою роботу, яку обрав для себе кілька років тому. Точніше, роботу, яка обрала його.
У житті Кирила, зрозуміло, були жінки, причому їхня кількість була прямо пропорційна його заробіткам і престижності чергової машини. Щодо дам, які його оточували, у Кирила сформувалася цілком певна думка, вельми далека від шанобливої. Дівиці з’являлися і зникали: деякі залишалися, хто на одну ніч, хто на кілька. Були такі, хто затримувався поруч із ним на місяць-другий.
Була за мірками Кирила і справжня довгожителька, дівчина на ім’я Вікторія, яка несподівано взяла ситуацію у свої руки і впевнено трималася поруч із ним, доки в один прекрасний момент Кирило не почув:
— Слухай, любий, а що, якщо нам купити не просто тур на відпочинок, а влаштувати собі щось на кшталт весільної подорожі?
Кирило здивовано глянув на красуню, усміхнувся і надів їй на палець бляшаний кругляшок від пивної банки.
— Ну так, а це тобі каблучка на заручини, — промовив він.
— Ідіот! — прошипіла наречена. — Придурок, відбитий на всю голову!
— І жили вони довго і щасливо, — хмикнув Кирило.
Поступово потік претенденток на його руку і рахунок у банку, яким він сміливо замінював своє нікому не потрібне серце, помітно вичерпався. Чи то підходящі дівчата закінчилися, чи то на нього самого махнули рукою, але його це зовсім не турбувало. Він не раз ловив себе на думці, що ніби постійно чекає чогось справжнього, серйозного, обіцяного, передбаченого йому давним-давно, ось тільки що саме і ким, він уявлення не мав.
Але незабаром несподівано отримав відповідь на свої неясні запитання, що не мали формулювань. В один зі своїх приїздів до матері Кирило просто визирнув у вікно, та так і завмер із фіранкою в руці. А потім, уперше за багато років слухаючи своє серце, що шалено стрибало в грудях, ледве видавив із себе:
— Мам, це хто? Христинка, чи що? Щасливчик?
І, не дочекавшись відповіді, величезними стрибками, як було колись у його далекому дитинстві, кинувся вниз сходами, з гуркотом перестрибуючи через три сходинки.
— Привіт… — видихнув він, буквально вивалившись із під’їзду їй назустріч. І тут же знову задихнувся, вірніше, задивився на дівчину і забув, що потрібно дихати. — Ти… тобто ви… А, чорт, слухай, ти не пам’ятаєш мене, звісно, я ж був старший за вас і взагалі… Я тоді був… а ти… ти була… — Він остаточно збився і замовк.
Вона легко струснула своєю рудуватою копицею волосся і посміхнулася.
— Я чудово тебе пам’ятаю, Кириле Круглов. Як я могла забути головну зірку школи і… свого таємного постачальника корму для собак?
