Вона лукаво усміхнулася і кивнула головою, бачачи його здивування.
— Так, я все знаю. Тебе здав один із твоїх приятелів уже після того, як ти закінчив школу і поїхав звідси. Знаєш, я ж так жодного разу і не сказала тобі спасибі. І не тільки від імені своїх хвостатих сиріт, а й від себе особисто. Так-так, я ж до кінця школи так і прожила під негласним захистом самого Кирила Круглова.
Вона урочисто вимовила його ім’я і жартівливо вклонилася, а в Кирила чомусь солодко занило в грудях. Дуже захотілося, щоб вона повторила його знову і знову.
«О, що ж, чудово знайшовся», — подумав Кирило. Просто дивно, що він, людина, яка звикла, незважаючи на молодість, роздавати жорсткі й категоричні накази, вимагати підпорядкування і домагатися свого завжди і скрізь, яка ніколи не лізе при цьому за словом у кишеню, зараз робіла перед худенькою дівчиною і ніяк не могла скласти й вимовити хоча б пару зв’язних речень.
Вона, вочевидь, його труднощі зрозуміла й заговорила сама, легко і просто, як із ним давно ніхто не розмовляв. Через пів години вони сиділи в альтанці під старою тополею, відмахувалися від пуху, що летів в обличчя, і згадували шкільні роки. Звісно, за різниці у віці майже в чотири роки в них не було спільних подій і друзів. Але були викладачі, які вчили і Кирила, і Христину, знайомі їм обом мешканці навколишніх будинків. Були нахабні розгодовані білки, що жили в шкільному сквері й іноді заглядали на уроки. Був улюблений усіма поколіннями випускників літній фізрук, схиблений на лижах, який ганяв хлопців навколо школи на «деревинках» аж до квітня, поки залишки лижні остаточно не зникали серед весняної травички. Були знайомі до кожної деталі класи, коридори, спортзал, їдальня, шкільне подвір’я.
— А пам’ятаєш, ми ж із тобою якраз у нашій їдальні й познайомилися, — раптом надихнувся Кирило.
— Ну, я б не назвала це знайомством, — засміялася Христина. — Але я, зрозуміло, пам’ятаю той день, коли ти мене від Оксанки врятував. Між іншим, вона ось-ось стане юристом і запросто може притягнути тебе за образу особистості.
— Нічого, відіб’ємося, — хмикнув Кирило. — Ну а ти сама чим займаєшся? Вчишся?
— Вчуся на п’ятому курсі, — усміхнулася Христина.
— Дай вгадаю, напевно, на ветеринарного лікаря, так? Ну, з урахуванням твоїх дитячих захоплень, — пояснив він.
Він поспішно шукав нові теми для розмов, щоб вона не встала і не пішла. Йому дуже хотілося, щоб вона сиділа поруч якомога довше і щоб не закінчувалися ці смішні наївні спогади про все підряд, які, виявляється, йому дорогі й гріють особливим забутим теплом.
— Ну, не зовсім, хоча від тварин мені, мабуть, нікуди не дітися, — розсміялася Христина. — Я буду зоологом, буду займатися все тим же, чим і раніше — порятунком тварин. Тільки, так би мовити, на більш високому рівні, професійно, розумієш? Адже це дуже важливо — зрозуміти, що їм потрібно, як їм допомогти, адже самі собі вони допомогти не в змозі. І це просто катастрофа. Ось ти, наприклад, знаєш, що зараз на планеті на межі повного зникнення перебуває майже мільйон видів тварин і рослин? Ти тільки вдумайся в цю цифру. Мільйон! Це майже 40% від усіх видів організмів, вивчених людиною. А є ще страшніша цифра: за деякими даними, щодня на планеті зникає від 150 до 200 видів живих істот. Уявляєш?
Вона схвильовано підхопилася й заметушилася по маленькому простору. А Кирило, не відриваючись, стежив за нею. І ловив себе на думці, що просто зараз охоче кинувся б на захист якогось борсука, жука чи папороті. Ну, кому там сьогодні загрожує повне зникнення? Головне, щоб порятунок проходив поруч, а ще краще — разом із цією дівчиною. І хотілося б при цьому тримати її за руку, слухати її голос і ловити золоті іскорки, що миготять в її очах і прядках волосся.
— Вибач мені, завжди починаю нервувати, коли про це заходить мова. — Вона заспокоїлася так само швидко, як і розхвилювалася, сіла поруч із ним і усміхнулася. — Коротше, я хочу вивчати й захищати тварин. Ну, принаймні, хоч щось зробити для цього. А раптом завдяки мені буде врятовано хоча б один вид із цього кошмарного мільйона?
Кирило помовчав, а потім, піддавшись незрозумілому й непереборному пориву, взяв її за руку і промовив:
— Ти ось що, Христинко… виходь за мене заміж. А що? Будеш за мною як за кам’яною стіною. Між іншим, із твоїми закидонами й бувши дуже шляхетною, але явно неприбутковою професією, я для тебе дуже навіть відповідний варіант у плані заміжжя. Принаймні, сама не помреш із голоду, поки боротимешся за життя і права тварин.
— Добре, я подумаю, — дівчина із серйозним виглядом кивнула, потиснула його руку і розреготалася.
— Взагалі-то я серйозно, — раптом сказав Кирило. — Знаєш, мені здається… Ні, я впевнений. Я кохаю тебе.
— Ось так відразу? Зараз, після пів години балачок? — Вона здивовано підняла брови, і він раптом виразно побачив, як у сонячному світлі, що впало на обличчя, вони зазолотилися, наче були припорошені дорогоцінним пилом.
— Ні, не зараз. — Він насилу відірвався від мерехтливого світіння і ковтнув, не відпускаючи її руки, а лише міцніше перехопивши її у свої долоні, і заговорив без запинок, упевнено й легко: — Мені здається… Втім, ні, не здається. Я знаю, що кохаю тебе вже дуже давно. А може, лише кілька хвилин. Але це абсолютно неважливо. Я не знаю, як це все пояснити. Але не думати про тебе я не можу вже багато років. Напевно, з того самого моменту, як побачив тебе з мішком котлет у шкільній їдальні…
