— перепитав він, розтягнувши губи в жалюгідній усмішці. — Та власне, ось, як бачите, розігнали мою «собачу богадільню». Ви ж пам’ятаєте, напевно, Христиночко, я вам якось розповідав, боргів накопичилося пристойно, бізнес у мене, так би мовити, неприбутковий, зате земля — ось ця ділянка — вона дуже навіть комусь сподобалася. Ну ось, з’явилися кілька жвавих молодих людей, спочатку ввічливо попросили мене звільнити приміщення. Я, їй-право, думав, що все-таки зі мною якось поговорять, висунуть умови, почекають, але вони не стали витрачати час.
Він втомлено прикрив обличчя рукою, і вона раптом виразно помітила на його передпліччі величезний, явно свіжий синець, що наливався чорнотою.
— Загалом, собак вони всіх забрали, сказали, що підуть у сплату боргів… — Він насилу видавив із себе останні слова, затрусився в сухому риданні, але стримався. — Мене самого, щоправда, залишили. Мабуть, моя штопана-перештопана шкура нікого не цікавить, — гірко усміхнувся чоловік, який, здавалося, постарів відразу на сто років.
— Але ж потрібно щось робити! — вигукнула вражена Христина.
— Та що ж тут поробиш… — втомлено махнув рукою Юрій Васильович і мимоволі поморщився від болю. — Я сам винен. Запустив справи, затягнув час, накопичив боргів, ну от і догрався. І нічого тут не вдієш. Закон на їхньому боці, а на нашому — тільки зграя голодних нічийних собак, хоча й тих уже немає. — Він швидко витер очі й спробував усміхнутися.
Серце Христини буквально розривалося від жалю й обурення. Це якими ж нелюдами треба бути, щоб через шматок землі розорити притулок для бездомних тварин, образити старого, а собак?.. Змусити себе додумати жахливу думку про долю колишніх підопічних притулку вона не могла.
А через кілька днів вона полізла витирати пил на полицях стелажа зі спортивними кубками та нагородами Кирила. Він жартома називав це «стіною плачу» і поривався розгромити вітрину своєї колишньої слави, але Христина не давала цього зробити. Зрештою Кирило махнув рукою і пристосувався зберігати всередині «марних черепків», як він висловлювався, всяку дрібницю: ключі, монетки, записки, візитні картки — все те, що потрібно тримати під рукою.
І ось, випадково зваливши важезну кришталеву вазу, серед її уламків Христина знайшла той самий аркуш паперу, списаний почерком Кирила. Це був список фірм, як одразу зрозуміла Христина за літерами «ТОВ», «ФОП» тощо, що стояли перед назвами. І одним з останніх у цьому списку значився пункт «Притулок Ласка», а поруч — великий і жирний розчерк, схожий на хрест.
Христина притиснулася до стіни, сповзла по ній і заплакала. Між іншим, хоч як це разюче і хоч як важко в це повірити — уперше в житті.
— Христюшо, рідна, де ти? Ого, нічого собі, скільки скла! Чого бахнула? — почула вона веселий і такий рідний голос. Голос її коханої, ніжної, красивої й абсолютно нещадної людини. — Чого це ти тут у темряві сидиш? Ой, що сталося, маленька моя? Від кого ховаємося? Почекай, ти чого це — плакала? Ти? Може, поранилася, ні? Через цей дурний горщик, чи що? Ну ти даєш! Знайшла через що ридати. Давай їх усі переб’ємо! І взагалі я тобі вже сто разів пропонував… Послухай, що сталося?
Христина підняла на нього обличчя і простягнула йому злощасний листок.
— Ось, це твоя робота, — прошепотіла вона.
— Так, вірно, це моя робота, — кивнув Кирило, мигцем глянувши на листок. — Я ніколи не приховував від тебе, чим, власне, займаюся. Ця справа, звісно, не краща за інші, — усміхнувся він, — і навіть, напевно, гірша за багато інших. Але є бізнес набагато брудніший за мій. Так, я не садівник, не вихователь у дитячому садку і не ветеринар. Я стягую борги і повертаю їх тим, кому ці гроші належать. Роблю за людей те, що самі вони робити не хочуть, хоча й зобов’язані. Так заведено, розумієш? Є закони життя, кому, як не тобі, це знати, і ці закони не завжди добрі. Зрештою, ти ж не проклинаєш, ну, я не знаю, вовка за те, що він зайчиками харчується. Ну ти ж зоолог, маєш розуміти: виживає найсильніший.
— Так, я це розумію, — тихо відповіла Христина. — Розумію, що є закони, але невже ти не можеш жити по-іншому, заробляти не так жахливо?
— По-іншому… — усміхнувся Кирило. — А навіщо? У мене все гаразд. Між іншим, ти сама розкошуючи жила всі ці роки на мої «жахливі» заробітки, годувала половину міських собак, займалася своїми великими дослідженнями.
— Так, ти маєш рацію, — кивнула Христина, — мені було добре з тобою. Я кохала і кохаю тебе, але після цього… — Вона вказала на аркуш паперу, який він продовжував стискати в руці.
— Це просто дитячий лепет! — розізлився Кирило й подальші свої слова майже не контролював. — Тільки блаженні на кшталт тебе ділять усе на чорне і біле, на погане і хороше, на добре і зле. Але це ж повна нісенітниця. У кожному кольорі купа відтінків, а ти поводишся як маленька дитина. Ти образилася через собачу богадільню? Цьому старому впертюху кілька разів пропонували купу грошей за його земельну ділянку. Вистачило б на виплату боргів і собачий корм до кінця життя, але він уперся. Довелося пояснити дохідливіше.
— Пояснити… — вразилася Христина. — Ти називаєш це поясненням?
