Іван вже збирався лягати спати, коли раптом захвилювався Бім. Хороший пес, розумний, даремно паніку ніколи не здіймає. Іван підібрав його ще вісім років тому. Знайшов на дорозі цуценя: розгублене, що скавучало, самотнє, зовсім мале, кількох тижнів від народження.
Напевно, хтось із села йшов топити крихітку до озера, що розташоване неподалік, та не доніс, кинув так на дорозі — все одно кінець один. Іван побачив тоді цю жалюгідну приречену істоту, і сколихнувся в серці багаторічний давній біль. Адже і він, Іван, був колись таким же самотнім і нікому не потрібним, адже і його мріяли позбутися.
Загалом, підібрав чоловік цуценя, приніс у свою єгерську хатинку, вигодував, виходив, і став згодом Бім для нього найкращим другом і помічником. Більш вірного товариша і уявити було важко; не завадить такий пес літньому єгерю, зовсім не завадить. І ось зараз Бім поводиться якось дивно: бігає біля дверей, явно тягне господаря назовні, заглядає йому прямо в очі, ніби підганяє.
Іван неохоче сунув ноги у величезні валянки, натягнув пуховик, зав’язав під підборіддям вуха шапки, з жалем глянув на диванчик поруч із піччю — такий затишний, м’який, такий принадний. Але Бім виписував перед дверима від нетерпіння хитромудрі танцювальні па. Треба йти за ним, перевіряти, що там сталося в лісі. Не такий у нього пес, щоб даремно тривожити господаря.
Іван закинув за спину рушницю і подався слідом за Бімом. Чоловік завжди любив ліс, виріс у селі неподалік Соснового гаю, дитиною бігав у нього з друзями поласувати малиною, назбирати шишок на розпалювання, просто пограти. Дитинство… Яким же воно було безтурботним перші десять років!
А потім не стало матері, зовсім ще молодої і на вигляд міцної, здорової жінки. Залишився маленький Ваня з батьком, ось тоді й почалися в його житті біди та нещастя. Чого тільки не випало на долю Івана, згадувати зараз не дуже хотілося, але зрештою все завершилося щасливо, хоча тоді чоловік вже навіть не припускав такого результату.
Зустрівся на шляху Івана небайдужий добрий чоловік, який не пройшов повз, допоміг опанувати себе, набратися сил, знайти справу життя. Так і став Іван єгерем і жив тепер у цій хатинці посеред лісу — тихо, умиротворено, спокійно, все як він хотів. Звуки лісу завжди діяли на Івана як ліки: вид високих дерев вселяв спокій, шум вітру в кронах піднімав настрій.
А ось із людьми у чоловіка якось не склалося: чи то характер такий, чи то просто багато винести йому довелося від них за все життя. Загалом, усамітнене існування Івана цілком влаштовувало. Були у нього друзі, які зрідка приходили до нього в хатинку пожити хоча б кілька днів у тиші та спокої лісу. Чоловік був їм радий, але їхати в село або тим більше в місто не хотів, не спокушали його розповіді знайомих про тамтешнє життя.
Ліс був йому ближчим і ріднішим, друзі навіть жартома називали його Іваном-єгерем. Івану подобалося це прізвисько. Дійсно, він лісовик, лісовик і є. Звичайно, чоловік розумів, що вік у нього не юний, скоро доведеться вийти на заслужений відпочинок і повернутися в сільський будинок, що залишився від батька, але думати про це поки зовсім не хотілося.
Зараз Іван поспішав за Бімом. Вже стемніло, тому єгер освітлював собі шлях ліхтарем. Сніг красиво іскрився у жовтому теплому світлі ручного прожектора. Іван довго жив серед лісу, але все ще не розучився захоплюватися красою природи. Раптом промінь світла вихопив із темряви крихітну фігурку.
Якось безглуздо, неприродно виглядала вона на тлі безмовного зимового лісу. Бім вже крутився навколо неї, обнюхуючи і дружелюбно виляючи хвостом. Ось навіщо пес витягнув господаря пізнім вечором із теплої хатинки. Це була дівчинка, зовсім мала, років трьох-чотирьох, у яскраво-рожевому пуховичку, кумедній шапці з величезним помпоном, у гарних валянках, розшитих бісером.
Одягнена добротно, по-зимовому, видно, що речі на крихітці дорогі, але на такому морозі вночі дівчинка не протрималася б і кількох годин. Іван, не роздумуючи, скинув із себе куртку, загорнув у неї дитину, попутно розтираючи рукою її зблідлі щоки, на яких були помітні сліди холоду. Швидше, швидше у рятівне тепло! Дівчинці терміново потрібно випити гарячого чаю, сидячи поруч із піччю, що пашить жаром, решта потім.
— Не бійся, не бійся, маленька, — примовляв Іван, поспішаючи в хатинку.
Бім слухняно біг поруч, він заспокоївся — його завдання було виконане. Чоловік не переставав дивуватися розуму і тонкій інтуїції свого чотириногого друга.
— Зараз я принесу тебе в тепло, а потім ми знайдемо твоїх батьків, все буде добре, чуєш? Тепер усе буде добре. Собачка молодець, собачка тебе знайшла, і тепер все буде добре.
Іван переживав, що дівчинка злякається його, бородатого великого діда з лісу, лісовика. Це було б цілком природно: мало того, що мала і так пережила стрес, заблукала в лісі, залишилася сама, так ще й такий персонаж раптом з’являється, загортає в куртку і кудись тягне. Але знайда здавалася на диво байдужою, байдуже дивилася вона то на Івана, то на ліс навколо, не поставила жодного запитання.
Набагато зрозуміліше було б, якби мала плакала, а її обличчя виражало переляк, страх, здивування — хоч якусь емоцію. Але дівчинка виглядала як лялька. Звичайно, Іван мало що знав про дітей, але, дивлячись на цю малу, розумів: щось із нею не те. У теплі його хатинки маленька гостя швидко відігрілася, щоки її порожевіли, очі заблищали.
Це була дуже гарненька дівчинка: світленька, великоока, кирпата, але якась дуже вже відчужена. Чи то налякало її щось до такої міри, чи то ще щось. Втім, від запропонованої Іваном чашки теплого молока гостя не відмовилася, жадібно проковтнула і сам напій, і шматок хліба, щедро намазаний медом. Іван намагався витягнути з неї хоч слово.
Так, дитина зовсім ще маленька, але такі вже розмовляють, нехай і своєю «напівпташиною» мовою, але зрозуміти хоч щось можна. Іван пам’ятав, як один із його друзів гостював у нього з маленьким онуком, ровесником цієї дивної дівчинки. Хлопчисько засипав його запитаннями, з цікавістю витріщався на все навколо. Ця ж мала виглядала і поводилася зовсім інакше.
— Як тебе звати, мила? — запитував чоловік, заглядаючи у величезні блакитні очі дитини. — Як ти тут опинилася?
