Звичайно ж, жодної відповіді. У теплі гостю швидко зморив сон. Іван обережно переніс її на свій диван, поправив подушку, вкрив дівчинку вовняним пледом. Їй зараз потрібно як слід прогрітися.
Схоже, на морозі вона провела кілька годин. А завтра, коли розвидниться, Іван відвезе її на санчатах у село. Зараз уже пізно, мороз усе міцнішає, та й небезпечно вночі лісом ходити. Оголосилася в околицях лісу зграя вовків, що орудують після заходу сонця. А телефон — старенький мобільник, яким забезпечило єгеря начальство, — як на зло, сьогодні перестав працювати.
Ось заодно і покаже його знаючим людям. Може, відремонтують. Зв’язок Івану із зовнішнім світом все-таки потрібен, хіба мало що. Ось зараз, наприклад. Добре б зателефонувати в село, повідомити про знахідку. Але ніяк. Явно ж дівчинку шукають. Батьки, напевно, місця собі не знаходять.
І Іван навіть не може звістку дати на «велику землю», що знайшов дитину і що все з малою гаразд. Хоча, звичайно, не все гаразд. Дуже вона дивна: відчужена, мовчазна, не плаче, спокійно пішла до нього на руки, не говорить. Щось із нею не те. Дівчинка солодко сопіла на диванчику під теплим пледом.
Уві сні вона виглядала справжнім янголом. Іван посміхнувся. Своїх дітей у нього ніколи не було, але побачивши чужих малюків, його серце завжди сповнювалося ніжністю. Такі вони тендітні, такі беззахисні. І ще зовсім-зовсім нічого не знають про світ. У кожного попереду довгий життєвий шлях. Ким вони стануть, коли виростуть?
Під вікном на своїй підстилці розтягнувся Бім. Іван склав рядком два крісла, спорудивши подобу ліжка, підклав під голову згорнутий пуховик, вкрився ковдрою і теж заснув. Вранці треба встати раніше, нагодувати знайду, закутати тепліше, дістати з прибудови санчата. І поїдуть вони до людей шукати батьків дівчинки.
Бідні люди. Сьогоднішню ніч їм довелося провести у страшному неспокої. А вранці у двері постукали. Так голосно, так відчайдушно, що шибки у вікнах задрижали. Іван підскочив на імпровізованому ліжку, глянул у вікно. Сонце ще не піднялося. У передсвітанкових сутінках нерухомо стояли дерева.
Маленьку гостю теж розбудив цей стукіт у двері. Вона сиділа в ліжку, протираючи очі. Чоловік думав, що вранці вона буде поводитися інакше, але дівчинка, як і напередодні, виглядала зовсім байдужою до всього, що відбувається. Її розбудив шум, але не налякав, не здивував. Бім кілька разів загрозливо гавкнув.
Йому не подобалася ця ситуація: хтось намагається вдертися до них у хатинку вранці. Як істинний захисник, він охороняв свою територію. Іван підвівся. Він розумів, що ранній візит якось пов’язаний з дівчинкою, знайденою напередодні в лісі. Відчував це. Чоловік підійшов до дверей і поставив очевидне запитання:
— Хто там?
— Ми шукаємо дитину! — пролунав схвильований чоловічий голос. — У нас загубилася дитина. Благаю, допоможіть нам її знайти.
Іван відчинив двері. На порозі стояв чоловік — високий, молодий, симпатичний, одягнений модно і дорого, зовні схожий на знайду: ті ж великі блакитні очі й трохи кирпатий ніс. Стривожений, блідий, у розпачі.
До нього злякано тулилася дівчинка-підліток. Ось кого Іван ніяк не очікував тут побачити. Похмура, теж дуже бліда, а в очах стільки невимовного болю, стільки страху… Важко було дивитися на цю згорблену дитину.
— У мене вона, у мене! — поспішно заспокоїв відвідувачів єгер, впускаючи їх у дім. — Знайшов я вчора її. Телефон зламався, зателефонувати не зміг. Сьогодні хотів у село везти.
— Мілана! — вигукнув чоловік, кинувшись до дивана.
Він згріб в оберемок дівчинку, побіжно оглянув її: чи в порядку? І почав осипати її личко поцілунками. Старша дівчинка теж підійшла до малої. По щоках підлітка котилися сльози. На обличчі відобразилося полегшення, але біль із темних тривожних очей так і не пішов.
Чоловік дістав телефон, поспішно набрав номер:
— Аню, все добре. Ми знайшли її. Вона в порядку. Так, подзвони в поліцію, дай відбій. Так. Потім оформимо всі необхідні документи. Та ні ж, вона в повному порядку. Скоро ми повернемося.
Іван мовчки спостерігав за старшою дівчинкою. Та дивилася на малу, ніби бажаючи, але не наважуючись її обійняти. А знайда все так само байдуже дивилася на відвідувачів. Тих захлинали хвилі емоцій, які, здавалося, зовсім не зачіпали гостю з лісу.
— Що з нею? — запитав Іван старшу дівчинку. Її батько все ще розмовляв телефоном із дружиною, мабуть, із матір’ю малої.
— Вона завжди така. Це хвороба. Вона завжди такою була і буде, так лікар нам сказав.
— Біда, — похитав головою Іван.
Йому хотілося чимось відволікти цю дівчинку, обрадувати, здивувати, щоб пішов прихований біль з її темних уважних очей. Бачити цей вираз було нестерпно.
— А це мій пес Бім. Це він малу в лісі знайшов. Він її врятував. Ану, друже, дай лапу.
Бім слухняно підійшов до господаря і простягнув йому важку лапу з м’якими коричневими подушечками. Дівчинка ледь посміхнулася. На душі в Івана потеплішало. Цей фокус завжди спрацьовував — діти були в захваті від умінь Біма.
— Спасибі вам. Я тепер зобов’язаний вам до кінця днів, — звернувся батько дівчинки. — Якби не ви, дитини б серед живих уже не було. Такий мороз… Вона не вижила б.
— Йому дякуйте, — Іван кивнув головою на Біма. — Це він ваш скарб знайшов.
— Як вона опинилася в лісі? Заблукала чи що?
