Так розгублена дівчинка і переляканий чоловік з’явилися рано вранці на порозі будиночка Івана. Мілана виявилася у нього — жива і здорова. Насамперед Федір зателефонував дружині, заспокоїв її. А потім вилив душу Івану, якому тепер буде вдячний усе життя. Федору хотілося виговоритися, розділити з кимось свої переживання і біль. А ще… Ще йому потрібна була порада.
Федір не питав прямо, але дав ліснику зрозуміти, що абсолютно не знає, як бути тепер зі старшою донькою. Цей момент обтяжував, викликав душевні муки. Як би було добре, якби хтось сказав, що тепер робити! Своїх почуттів Федір зрозуміти не міг. Він злився на Катю, вона лякала його своєю розважливістю і жорстокістю. І в той же самий час чоловік відчував до доньки жалість і ніжність. Адже це їхня з Альоною дитина, єдина, кохана, така довгоочікувана. Можливо, в тому, що сталося, є і його вина.
Як бути з Катею? Відправити її після всього в школу-інтернат для важких дітей? Анна вже точно ніколи не пробачить падчерці цей вчинок. Як їм тепер жити всім разом під одним дахом? І лісник зрозумів усе без зайвих слів. Він дивився на Федора скоріше осудливо. В його очах не було ні краплі співчуття до дорослої людини. Але він із розумінням і жалістю поглядав на згорблену на стільці Катю. Навіть погладив її пару разів по спині й голові.
— Не злися на дитину, — сказав він Федору. — Цій дівчинці багато болю довелося винести, раз вона таке зробила.
— Я не знаю, як мені тепер бути, — зізнався Федір. — Що ж тепер робити?
— Раніше треба було думати і поводитися правильно, щоб такого не сталося. Розумію, але тепер-то як вчинити? Розуму не прикладу.
— Поки поліція їде, просто вислухай мою історію. Багато чого стане зрозуміло.
І лісник почав свою розповідь. У Івана було щасливе дитинство. Мама, тато, молодша сестричка, крихітка Ніночка. Великий сільський будинок із красивим вишневим садом. Ціла ватага друзів. Хлопчик почувався щасливим. Рівно до того часу, як йому виповнилося десять років. Тієї весни не стало його мами. Батько, залишившись вдівцем із двома дітьми на руках, взявся за пляшку.
Іван у цей непростий період сам наглядав за трирічною Ніночкою: годував її, одягав, відводив у дитячий садок і забирав додому. Стежив, щоб та не пішла з двору. Виховував як міг. Хлопчині було важко, дуже важко. І вже точно не від того, що тепер доводилося готувати і прибирати. Просто для Івана мама була найближчою людиною — доброю, розуміючою з півслова, турботливою.
Тепер, залишившись без неї, хлопчик дуже сумував. Почувався самотнім, покинутим, беззахисним. І ніяк не міг повірити, що це назавжди. Батько… Він турбував маленького Івана. Батько більше не був тим міцним, надійним, серйозним чоловіком, поруч із яким хлопчик почувався в безпеці. Іван зрозумів, наскільки батько насправді слабка людина. На нього не можна покластися, і це вибивало ґрунт із-під ніг.
Минув якийсь час. Іван потихеньку звикав до своєї нової ролі. Ставав опорою осиротілої сім’ї. Батько продовжував пити і втрачати людську подобу. Сусіди жаліли дітей, намагалися напоумити горюючого чоловіка. Якось Іван чув, що тітка Клава втлумачувала батькові, що якщо той не зупиниться, дітей заберуть у дитячий будинок. Ці слова дуже налякали хлопчика. Тепер він боявся кожного стуку в двері: раптом це за ним і Ніночкою.
А потім, через рік, усе різко змінилося. У будинку з’явилася тітка Свєта, самотня жінка, що живе через пару дворів від них. Яскрава, гучна, весела. Вона впевнено взяла будинок у свої руки. Батько поруч із нею знову став схожий на себе колишнього: перестав пити, взявся за роботу. Іван спочатку радів цим змінам. Намагався у всьому догодити тітці Свєті: допомагав по господарству без нагадувань, слухався з півслова.
Іван уже й забув, як чудово, коли хтось готує борщ і пече пиріжки. У будинку знову з’явилися аромати смачної їжі. Але, незважаючи на всі старання Івана, тітка Свєта його не злюбила. Її, здавалося, дратував сам вигляд хлопчика. Вона намагалася відіслати його з очей геть. Чіплялася з найменшого приводу. Часто зривалася на дитину.
На маленьку біляву Ніночку жінка дивилася зовсім іншими очима. Вона любила тримати її на колінах, робити їй зачіски, наряджати в сукні.
— Дівчинка просто лялечка, справжнє щастя! — примовляла тітка Свєта, приміряючи на малу чергову обновку.
Вона часто гуляла з падчеркою по селу. Брала її з собою в місто. Дівчинка відповідала тітці Свєті ласкою і прихильністю. І одного разу навіть почала називати мамою, що чомусь завдало Івану майже фізичного болю.
— Вона маленька, їй простіше звикнути, — пояснив батько, бачачи стан сина. — Та й для Ніночки так краще.
Така відверта розмова з батьком була для Івана тепер рідкістю. Чоловік теж якось зосередився на Ніночці й тітці Свєті. А син… він став зайвим і для нього. Одного разу Іван взяв Ніночку погуляти на полі. Він робив так раніше багато разів.
Сестричці подобалося носитися по високій траві за метеликами, шукати яскраві квіти. З ними пішов сусідський хлопчисько. Він теж взяв сестричку, ровесницю Ніночки. Малята весело провели час разом під наглядом старших братів. Але коли Іван повернувся, його зустріла незадоволена і стривожена тітка Свєта. Вона, нічого не кажучи, заліпила хлопчикові потиличник.
Поки той притискав руки до щоки, що палала, намагаючись усвідомити, чим заслужив такий прийом, жінка встигла кілька разів ударити його лозиною.
— Та що таке-то? — крізь сльози запитав Іван, ухиляючись від розлюченої мачухи.
Виявилося, що вона, не знайшовши у дворі Ніночки, злякалася, бігала по селу, шукала малу, опитувала сусідів, навіть поліцію хотіла викликати. Тільки їй вчасно розповіли хлопчаки, що дівчинка з братом гуляє на полі.
Тітка Свєта вже виходила з воріт, щоб привезти хулігана додому і повернути ненаглядну Ніночку, але нагуляна парочка з’явилася сама. Так Іван попався під гарячу руку мачухи.
— Ніколи не веди її без мого дозволу, чуєш?
