— кричала жінка в обличчя ошелешеному хлопчику.
А батько… Він стояв поруч, усе чув і навіть не думав заступитися за сина, хоча чудово знав, що той гуляє з Ніночкою з її дитинства і жодного разу з малою нічого не сталося.
Байдужість батька ранила куди сильніше за образливі, несправедливі слова тітки Свєти і навіть її побої. Якщо раніше тітка Свєта хоч якось намагалася стримувати своє роздратування, то після цього випадку перестала обтяжуватися. Вона називала Івана найостаннішими словами, намагаючись відіслати подалі з дому з яким-небудь дорученням, звалювала на нього важку роботу.
І жодних посмішок, жодної ніжності, жодної вдячності. Батько — він поводився приблизно так само, як нова молода дружина. Це було найприкріше. Ніночці купували солодощі, її возили на атракціони і в кіно в місто, їй дарували прекрасних ляльок. Іван же не отримував нічого.
— Не заслужив, — пояснювала свою позицію тітка Свєта. — Вчишся погано, поводишся нешанобливо, пропадаєш не зрозумій де цілими днями.
Іван дійсно намагався рідше бувати вдома, до темряви залишався на вулиці з приятелями, а якщо нікого не було, просто йшов у ліс, де йому було добре і спокійно в будь-яку пору року. Дерева не ображали хлопчика, вони не могли стати зрадниками або мучителями. Навпаки, дуби і сосни уважно вислуховували всі сумні розповіді нещасного хлопчини.
А засмучуватися Івану було через що. У сім’ї він почувався непотрібним. Хлопчик дратував батька, викликав явну неприязнь тітки Свєти. Навіть Ніночка, для якої старший брат колись був захисником і найулюбленішою людиною на землі, стала ставитися до нього інакше. Якось дуже по-тітка-свєтиному, навіть губи так само презирливо підтискала, дивлячись на хлопчика.
Іван розумів: якщо з ним щось трапиться, дорослі будуть тільки раді позбавленню від зайвого рота. І старався, чесно старався виправдати їхні очікування. Поводився дуже ризиковано, чим заслужив авторитет у колах сільських хлопчаків. Хлопці вважали Ваню відчайдушним сміливцем, а насправді він був нещасною, нікому не потрібною дитиною.
Минуло ще кілька років. Іван став підлітком — незграбним, кутастим, замкнутим. Залишатися вдома йому стало просто нестерпно. Тому одного разу вночі він втік: узяв гроші з шухляди столу, дістався автовокзалу (йти довелося далеко, але хлопчина завжди любив піші прогулянки), купив квиток, сів на автобус і вирушив у місто. Дивлячись на поля і ліси, що пробігали повз, хлопчисько думав про своє нове життя, яке починається прямо зараз.
Невідомість, звичайно, лякала, тільки от все що завгодно було краще за його сьогоднішнє існування. Місто спочатку приголомшило хлопця своєю багатолюдністю, але скоро Іван отямився, роззирнувся. Йому тут не дуже подобалося, хлопчину завжди більше вабили тиша, усамітнення, природа, але спробувати почати нове життя все ж варто було.
Вони самі підійшли до нього — хлопчаки-безпритульні. Напевно, якось вирахували споріднену душу, зрозуміли, що сільський хлопчина, як і вони, нікому не потрібен. Іван був щасливий опинитися в їхній компанії. Тут його приймали і навіть по-своєму любили. Хлопчаки жили в покинутій, недобудованій будівлі на краю міста, добували собі шматок хліба дрібними підробітками: комусь валізу до поїзда дотягнуть, десь вулицю підметуть, біля магазину допоможуть вантажникам машину розвантажити, а ще підлітки крали.
Це було і страшно, і весело водночас. Згодом Іван навчився всім премудростям і став, як і інші, регулярно поповнювати «общак» здобиччю. Звичайно, час від часу когось ловили. Попався одного разу й Іван. Хлопчині не пощастило. Його міцно схопив за руку товстий чоловік із маленькими злими очима. Він не відпустив безпритульного, незважаючи на прохання і сльози, дотягнув до відділення поліції.
Так Іван опинився в колонії для неповнолітніх. Все, що йому довелося там пережити, він навіть згадувати зараз не хотів. Було складно. Було дуже важко. Так розповів про час, проведений у стінах страшної установи, Іван своєму уважному слухачеві. Федір навіть зіщулився при цих словах. Видно було, що історія Івана справляє на нього сильне враження.
Це добре. Може, зрозуміє нарешті, що старшій дочці теж потрібні турбота і любов, що без цього з нею обов’язково рано чи пізно трапиться велика біда, як сталося з Іваном. Батько приїжджав у колонію відвідати сина лише раз. Виявляється, він подав у розшук, але сам у пошуках не брав участі. Напевно, як і тітка Свєта, сподівався, що сина не знайдуть і все вирішиться само собою.
Але одного прекрасного дня батькові зателефонували і розповіли про долю Івана. Довелося чоловікові тягтися в сусіднє місто на побачення з недолугим сином. Побачивши рідне обличчя, підліток розридався. Йому так потрібна була підтримка, хоча б добре слово, запевнення від близької людини, що все буде добре. Але нічого цього хлопчина не дочекався. Батько дорікав синові, ображав.
— А права ж була Свєта, що ти життя в колонії закінчиш. Не дарма вона захищала Ніночку від твого впливу, розумна, прониклива жінка.
— Але ви почекайте, — не витримав один з охоронців. — Потрапив по першості, по дурості. Попереду все життя. З підтримкою рідних впоратися можна з усім. Навіщо ви так?
Батько лише рукою махнув. Він усе для себе вже вирішив. Більше чоловік сина не відвідував.
Іван вийшов через рік. Він був уже майже зовсім дорослим: сімнадцятирічний хлопець без освіти, без надії на майбутнє, без сім’ї. Куди йти? Додому їхати зовсім не хочеться. Йому там не раді. І хлопець пішов на вокзал до своїх колишніх друзів-безпритульних, туди, де на нього справді чекали. Іван продовжив красти. А як інакше? Інакше безпритульному не прожити.
І, звичайно, попався знову. Цього разу хлопець сів надовго. У колонії йому виповнилося вісімнадцять, і його перевели в установу для дорослих. Тут було ще гірше. Іван навіть втратив волю до життя. Заради чого залишатися на цій землі? Кому він тут потрібен? Але, на щастя, у його житті зустрівся небайдужий чоловік — вчитель математики Андрій.
При колонії була організована школа для тих, хто не встиг отримати атестат про середню освіту на волі. За партами сиділи різновікові чоловіки: і такі молодики, як Іван, і зовсім літні люди. Івану несподівано сподобалося вчитися. Особливо його приваблювали уроки математики. Вчитель, бачачи це, заохочував завзяття учня, давав йому додаткові завдання, пояснював в індивідуальному порядку більш складні теми.
— Ти все схоплюєш на льоту, — дивувався чоловік. — Ти такий здібний! І чому тільки тут опинився?
Одного разу Іван розповів йому свою історію. В очах чоловіка хлопчина бачив співчуття і розуміння. Після цього одкровення Андрій став для хлопчини справжнім другом і наставником. Це він допоміг йому закінчити школу, нехай і при колонії, з відзнакою…
