— Ви запросили мого племінника на Новий рік, я не заперечую.
Віка радісно поглянула на Діму. Той відповів їй сяючим поглядом.
— Напишіть мені свою адресу. Увечері тридцять першого грудня Діму привезуть, а наступного дня за ним приїде машина, і його заберуть додому. Питання є?
— Питань немає, — відповіла за себе і за Діму задоволена Вікторія. — Ви не пошкодуєте, що відпустили Діму. Обіцяю, йому у нас сподобається.
Павло Сергійович усім своїм виглядом давав зрозуміти, що він дуже зайнятий, тому Вікторія швидко піднялася і, подякувавши чоловікові ще раз, вийшла разом із підопічним із кабінету.
Вікторія від самого початку роботи в будинку Павла Сергійовича багато розповідала своїм дітям про Діму. Зі слів матері вони знали, що це нещасний хлопчисько, у якого немає ні мами, ні тата. Але найгіршим було те, що Діма був назавжди прикутий до інвалідного візка. Ця обставина здавалася дітям Вікторії несправедливою. Вони всі жаліли хлопчика і збиралися влаштувати йому веселий Новий рік.
Як і домовлялися, до шостої години вечора двоє охоронців привезли Діму до Вікторії, підняли у квартиру і розпрощалися до завтра. Вадик і першокласник Ілля кинулися тут же допомагати хлопчикові й почали показувати йому свою кімнату, розповідати про хобі та ігри, в які люблять грати. Вікторія кілька разів зазирала в кімнату синів і раділа тому, що вони в неї такі добрі, чуйні, так старанно і щиро розважають Діму. Тим часом Вікторія з донькою закінчили з готуванням, але вирішили, що сядуть святкувати Новий рік не раніше, ніж за годину до бою курантів, а поки що підуть гуляти нічним містом.
Прогулянка вийшла довгою, але дуже цікавою, хоча всі добряче втомилися. На вулиці йшов сильний сніг, і візок із Дімою доводилося котити по черзі, а місцями навіть перетягувати через великі кучугури. Близько одинадцятої години повернулися додому.
— Як же я втомилася, — зізналася Вікторія. — Добре, що ми з донькою вже все приготували до столу, а то сил зовсім не залишилося.
— Зате як чудово погуляли! — із захопленням сказав Вадик. — Ми вже сто років так добре не гуляли всі разом, правда, мамо?
Усі швидко помили руки й усілися за стіл. Апетит після прогулянки засніженим містом у всіх був неабияким.
— Ще хвилиночку терпіння, — оголосила господиня. — Зараз кожен із вас отримає подарунок, а потім повечеряємо.
Усі сьогодні отримали те, про що мріяли. Молодший Іллюша отримав новенький телефон (до цього ходив зі старим, що дістався йому у спадок від сестри). Вадиму мама подарувала хокейні ковзани, про які хлопчик мріяв уже більше року. Донька отримала в подарунок чудовий рюкзачок і рукавички під нього. Нарешті, дійшла черга і до Діми. Тут усі присутні стали дуже серйозними. Слово взяла Вікторія. Вона загадковим тоном промовила:
— Дімо, ми з дітьми довго думали, що тобі подарувати, і вирішили, що це буде тренажер.
Вадик витягнув із комірчини велику коробку, на якій був намальований тренажер на кшталт велосипеда. Діма з подивом дивився на подарунок. Його руки майже не ворушилися, ніг він взагалі не відчував. «Навряд чи цей тренажер коли-небудь мені знадобиться», — думав Діма.
— Дімо, ти поки не спробував, не думай, що тренажер тобі не допоможе, — сказав Вадик. — Ми з мамою вважаємо по-іншому. Пообіцяй, що не будеш лінуватися.
Діма посміхнувся і кивнув головою. Він прекрасно розумів, що вибрати подарунок для інваліда дуже непросто. Відразу після цього всі згадали, що дуже голодні, і дружно налягли на частування. Бій курантів зустрічали з чаєм і тортом. Але на більше сил уже не вистачило. Відразу після чаю всі стали потроху розходитися по своїх кімнатах. Цього вечора Вікторія поступилася Дімі своєю спальнею з великим ліжком, поклала хлопчика і вирушила в кімнату до доньки.
А вдень наступного дня у квартирі Вікторії з’явився Павло Сергійович. Він привіз подарунки всім дітям і персонально Вікторії. Тільки Павло Сергійович вміст великих подарованих пакетів нікому не показував. Оголосив, що кожен подивиться свій подарунок потім, бо зараз у них у всіх зовсім інші плани. Вони їдуть милуватися ялинками, якими прикрасили міські площі святкового міста. Виявилося, що чоловік приїхав невеликим мікроавтобусом, яким зазвичай возили до лікарні Діму. Туди швидко завантажили подарований Дімі тренажер, і весела компанія рушила на захопливу екскурсію містом. До вечора всі знову дуже втомилися, але були задоволені. Вікторію з дітьми завезли додому, а потім Павло Сергійович із Дімою вирушили у свій котедж.
Вікторія і не підозрювала, що відразу після Нового року її життя круто зміниться. Вона не хотіла змін і навіть боялася їх. Зараз у неї справи йшли непогано. За кілька місяців роботи у Павла Сергійовича вона погасила частину боргу, а грошей, що залишилися, цілком вистачало на життя. Антон, як і раніше, не з’являвся, і на його допомогу Вікторія остаточно перестала розраховувати. Найбільше боялася втратити роботу, але раділа, що викупила частку чоловіка у квартирі й тепер була спокійна, що непередбачуваний з деяких пір Антон більше не заявить прав на квадратні метри її житла.
Коли в перший день Нового року Вікторія вийшла на роботу і Павло Сергійович запросив її у свій кабінет, жінка сполошилася. Раптом вона зробила щось не так, і зараз їй оголосять про звільнення? Коли вона переступила поріг хазяйського кабінету, її побоювання багаторазово зросли. Павло Сергійович був похмурий і чимось незадоволений. Він запропонував Вікторії присісти і відразу ошелешив її:
— Віко, життя навчило мене довіряти людям тільки після того, як вони пройшли сувору перевірку. На жаль, це вдається зовсім небагатьом. Наприклад, зараз у мене в будинку працюють тільки дві людини, яким я довіряю на всі сто. Ви серед них.
— Дякую, — ледь чутно промовила жінка, розуміючи, що розслаблятися поки що зарано.
— Можливо, вам це не сподобається, — продовжив відверто Павло Сергійович. — Але по всьому будинку і у дворі в мене встановлені приховані відеокамери і прослуховуючі пристрої. Я був змушений зробити це, коли одного разу випадково дізнався, що один із гувернерів Діми, м’яко кажучи, знущається з нього, користуючись його безпорадністю. Зрозуміло, я вигнав його і зробив усе, щоб його не прийняли в жодне пристойне місце. Наскільки мені відомо, зараз він працює продавцем на ринку електроніки. Про роботу гувернера цьому негіднику довелося забути.
Вікторія уважно слухала чоловіка, але ніяк не могла зрозуміти, до чого вся ця розмова. Вона не відчувала за собою ніякої провини, знала, що сумлінно виконує свою роботу, і не боялася жодних відеокамер і прослуховуючих пристроїв. Нарешті, Павло Сергійович підійшов до головного:
— Вікторіє, зараз у Діми три няні. У мене немає претензій до жодної з вас. Але все-таки мені хотілося б, щоб няня була єдиною, щоб з Дімою працювала людина, яка подобається йому найбільше. Це ви, Вікторіє. І справа не тільки в тому, що ви йому подобаєтеся. Мені відомо, що ви позитивно впливає на нього. А вчора він навіть вимовив ваше ім’я. Це його перше слово за останні чотири роки.
Здається, Вікторія вперше бачила, як посміхається Павло Сергійович. Він дивився на жінку добрими очима і продовжував посміхатися. Потім сказав:
— Давайте разом подумаємо, як зробити, щоб ви могли щодня працювати з ранку до вечора з Дімою, але при цьому не закидати своїх дітей.
Вікторія розгубилася. Вона не готова була працювати щодня, адже тоді вона бачитиме дітей тільки ночами. Вона чесно зізналася роботодавцю, що навряд чи зможе працювати за таким жорстким графіком.
— Тоді вислухайте мою пропозицію, — сказав Павло Сергійович. — Відповідь дасте через три дні, коли все добре обміркуєте і порадитеся з дітьми.
Вікторія приготувалася слухати. Вона й припустити не могла, наскільки незвичайна пропозиція на неї чекає.
— До аварії, в якій загинула моя сестра з чоловіком, їхня сім’я жила в цьому ж котеджному містечку. Після їхньої смерті залишився хороший будинок. Я залишив його для Діми. Виросте — сам розпорядиться ним. Пропоную вам із дітьми оселитися в цьому будинку. Другий поверх ми закриємо, а на першому є все необхідне для життя: кухня, вітальня. У вас і у кожної дитини буде своя кімната.
— А як же школа?
