Іван Петрович, або просто Петрович, як його називали вже років п’ятнадцять, повільно брів зимовим лісом. Стояв міцний мороз. Сніг дзвінко рипів під ногами, стрімко сутеніло.
Скоро розпочнеться в лісі нічне життя. Літній чоловік пропрацював лісником майже півстоліття, без малого сорок сім років. Солідний термін.
Подобалася Петровичу його справа. Ліс він з дитинства любив і розумів. Дерева заспокоювали, дарували силу та енергію. Їм можна було довірити будь-які таємниці.
Іван Петрович так і робив у юні роки. З будь-якою образою, з будь-яким переживанням стрімголов летів у хащі, щоб розповісти сосні чи березі про свою біду. А ті мовчки слухали, співчутливо хитали кронами й, як тоді здавалося маленькому Івану, заспокоювали хлопчика своєю, мало кому зрозумілою мовою.
Тварин Іван теж любив. Підгодовував лісових мешканців, годинами спостерігав за життям білок чи птахів. А ось з людьми у Петровича якось не складалося. На відміну від дерев і птахів, вони його не розуміли, вважали дивним, дурним, ледачим.
Навіть власні батьки лаяли мрійливого й задумливого сина за те, що мало допомагає по господарству. Ровесники ніколи не приймали Івана у свої компанії, та хлопчина й не прагнув. Куди цікавішим йому було розмірене й захопливе лісове життя.
Там не було місця заздрості, брехні, підлабузництву. Все максимально чесно й логічно. І професію собі Іван обрав під стать своєму характеру — став лісником, щоб жити в лісовій сторожці, наглядати за ввіреною ділянкою, постійно чути приємні, знайомі з дитинства звуки.
Перший час чоловік ніяк не міг повірити своєму щастю. Роботу свою Іван Петрович робив добре, навіть зараз, будучи вже у віці, не хотів чоловік залишати свій пост. Доведеться знову повернутися в село, а там… А там нічого й нікого.
Відлюдькуватий Іван так і не одружився, не завів своєї сім’ї, про що, до речі, жодного разу не пошкодував, попри пророцтва знайомих і родичів. Батьків давно вже немає на білому світі. Брат і сестра перебралися до міста.
Залишилися, звісно, в селі знайомі сусіди, але спілкування з ними втомлювало Івана. Доводилося вдавати зацікавленість, вислуховуючи нудні речі, підтакувати. Чоловік усього цього не любив. Ліс вабив його все з тією ж силою, як і раніше.
Ось тому літній чоловік досі не поспішав розлучатися зі своєю посадою. Зараз він вийшов перед сном оглянути підконтрольні володіння. Петрович уже робив сьогодні вечірній обхід, але ось було в нього передчуття — щось точно сталося. Розмірене, усталене життя лісу порушували нехарактерні звуки та явища.
Нічні птахи подали голос раніше, ніби їх сполохали. Дерева якось дивно шуміли. Ні, треба вийти й оглянути територію. За стільки років лісництва Петрович навчився довіряти своєму чуттю.
Довелося влізати в товстий пуховик і величезні валянки, натягувати рукавиці та шапку-вушанку. Про всяк випадок чоловік прихопив рушницю — хтозна що. Лісових звірів він не боявся. Люди, що з’явилися під покровом ночі в соснову хащу, тривожили його куди сильніше.
Стрімко темніло. Ось уже стало складно розгледіти щось у густих сутінках. Петрович дістав ліхтарик. У міру того, як чоловік заглиблювався в хащі, його занепокоєння наростало.
І раптом у коло світла від ручного прожектора потрапила якась купа ганчір’я. Занадто неприродно виглядала вона на тлі чистого снігового покривала. До купи вели глибокі сліди. Чоловік кинувся до знахідки.
Зблизька це виявилася жінка років шістдесяти, що замерзала, одягнена тільки в штани, блузку і домашні капці. Це при такому-то морозі! Бліда шкіра, сині губи. Незвана гостя майже спала.
Ще десяток хвилин на такому морозі — і все. Робити що-небудь буде вже пізно. Як вона опинилася в цій глушині? Сюди явно випадково не забредеш. І чому жінка так легко одягнена? Гаразд, усі питання потім. Зараз потрібно рятувати людину.
Петрович розтормошив незнайомку. Та насилу розімкнула повіки. Побачивши чоловіка, вона ні краплі не здивувалася. Лісник стягнув із себе пуховик — на ньому теплий вовняний светр, протримається. Загорнув у куртку жінку.
Йти вона вже не могла, тому чоловік потягнув її на руках. У повній темряві, бо ліхтарик тепер йому тримати було нічим. Швидше, у сторожку! До рятівного тепла, до грубки, що пашить жаром.
На щастя, жінка виявилася невеликою, а Петрович — міцним, незважаючи на свій солідний вік. У будиночку чоловік оглянув незнайомку. Напівсонна, змерзла, бліда. Але слідів обмороження на відкритих ділянках тіла ще не видно. Мабуть, вона пробула на морозі не так довго.
І все ж треба діяти. Чоловік посадив незнайомку в крісло. Та, опинившись у теплі, почала швидко приходити до тями. Зараз її бив сильний дрож. Чи то озноб, чи то стрес через пережите.
Адже зрозуміло, що сталося щось страшне. Петрович дав їй один зі своїх вовняних светрів. Жінка швидко натягнула його й обійняла себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Петрович тим часом поставив перед нею таз із майже гарячою водою, пропонуючи пропарити ноги.
У лазню б її зараз, щоб до самих кісток пропарилася! У лісника була власна лазня у дворі, але поки її розтопиш, стільки часу пройде. А жінці потрібно зігрітися якомога швидше. Жінка з вдячністю подивилася на Петровича й опустила ноги у воду.
Мовчазний, але явно добрий господар уже підносив їй велику чашку теплого молока з медом.
— Дякую, — нарешті змогла видавити із себе незнайомка.
Петрович придивився до неї уважніше. Жінка явно не бідна, судячи з одягу.
Живе, швидше за все, у місті. Не схожа на сільську. А в очах стільки страху й болю.
— Мене звуть Анна.
— Петрович. Іван Петрович. Ну, або Іван. — Лісник, як і завжди при знайомстві з новими людьми, ніяковів і губився. — Єгер я місцевий.
— Величезне вам спасибі. Якби не ви, мене б уже просто не було. Такий мороз…
— Вам би швидку…
— Ні! — стрепенулася Анна. — Не швидку. Я почуваюся добре вже. Потрібно терміново викликати поліцію. У вас є телефон?
— Є. Службовий.
— Викликайте швидше наряд. Я в небезпеці. Може, і ви теж. І мій син. Мій син у величезній небезпеці.
— Зараз, зараз.
Іван Петрович поспішно дістав з полиці мобільник із великими кнопками. І тон жінки, і сама ця дивна ситуація не сприяли зайвим сумнівам. Звісно, сталося щось страшне. З’ясовувати, що саме, часу зараз немає.
— А що… А що мені їм сказати-то? — уточнив Іван Петрович, слухаючи довгі гудки в слухавці.
— Я сама поговорю.
Анна рішуче взяла телефон з його рук. Петрович не заперечував. Розмовляти з людьми — не його коник.
— Терміново, терміново надішліть наряд поліції! — голосом, що зривався від паніки, віщала Анна в слухавку.
Вона уточнила місцезнаходження у Петровича й чітко, попри тремтіння, продиктувала черговому, куди їхати.
— Мене намагалася позбутися небезпечна людина. Він ненормальний, але дуже розумний. Звати його Сергєєв Максим Андрійович. Втік із лікарні.
— Пробийте по базі фото. Зараз, найімовірніше, прямує до лікарні імені Пирогова в місті. Туди теж пошліть наряд. Там мій син, Федір Карпов. Йому загрожує небезпека.
Петрович слухав і намагався хоч щось зрозуміти. Від Анни хтось намагався позбутися?
Цей хтось утік із закладу для душевнохворих і зараз їде до сина цієї жінки? Що за трилер? За все довге життя Петрович не пережив стільки подій, скільки за ці пів години. Нарешті Анна натиснула кнопку «Скидання»…
