— Спочатку не повірили, — повідомила вона Петровичу. — Я чула по голосу, що не вірять. Але я їх переконала. До нас їде поліція. І в лікарню до мого Феденьки теж. Тільки б встигли. Тільки б вони встигли.
Лісник лише кивнув головою. Мовляв, зрозуміло. Хоча, звісно, зрозуміло йому нічого не було. Але завалювати запитаннями співрозмовника — не в його характері. Навіть у цій дивній ситуації.
Петрович мовчки сів за стіл і почав лагодити великий плетений кошик. Фізична праця завжди його заспокоювала. Жінка почала свою розповідь сама. Вийшло довго, ціла сповідь. А Петрович виявився ідеальним слухачем: уважно сприймав кожне слово й жодного разу не перебив.
Він розумів: Анні необхідно виговоритися. Та й цікаво, звісно, було, як вона опинилася вночі в лісі без верхнього одягу й теплого взуття. Анна виросла у звичайній родині. Мама, тато, молодший брат. У школі дівчинка вчилася старанно, але зірок із неба не хапала — тверда хорошистка.
Ще Анюта займалася в музичній студії, освоювала фортепіано. Так хотіли батьки. Дівчинка з ранніх років намагалася відповідати очікуванням мами й тата, тому після одинадцятого класу вступила до педагогічного. Батьки хотіли, щоб дочка стала вчителькою.
У належний час Анна вийшла заміж. За хлопчика з хорошої сім’ї, сина колеги батька. Батьки з обох сторін були задоволені. Вони допомогли молодятам отримати окрему двокімнатну квартиру. Анна почувалася в шлюбі цілком щасливою.
Андрій виявився уважним і турботливим чоловіком, цікавим співрозмовником, надійним другом. Молоді люди вчилися, працювали, подорожували, зустрічалися з друзями. Все було добре, просто чудово, але через кілька років після весілля батьки чоловіка й дружини стали вимагати онуків.
Андрій теж мріяв про дитину, та й сама Анна вже відчувала, що готова стати матір’ю. Але нічого не виходило. Роки минали, а заповітна вагітність усе не наставала. Це затьмарювало щастя молодої сім’ї, робило його неповним.
Ровесники вже виховували малюків, багато хто — не по одному, а ось до Анни лелека не поспішав. Звичайно, подружжя обстежувалося, але чи то медицина в той час була не на висоті, чи то дійсно причини не було, тільки не знайшли жодних відхилень ні в Анни, ні в Андрія.
Лікарі розводили руками, радили чекати й намагатися, а ще більше відпочивати, правильно харчуватися, менше нервувати. Нічого не допомагало. У ровесників діти вже до школи ходили, Анна не могла спокійно дивитися на дитячі речі — відразу сльози на очі наверталися.
Вона працювала вчителем початкових класів, щодня спілкувалася з малечею. У неї вже мав бути такий самий син, ну або дочка! Кожен місяць, що минув даремно, викликав напади відчаю, сльози. Жінка злилася на долю, заздрила молодим батькам, почувалася неповноцінною. Забутися й жити повним життям ніяк не виходило.
Коли терпіти душевні муки вже не було сил, а надія на вагітність випарувалася повністю, Анна запропонувала чоловікові інший варіант. Вона довго його обмірковувала, зважувала плюси й мінуси та дійшла висновку, що готова на це.
— Може, візьмемо дитину з дитячого будинку? Чужу?
Андрій виглядав розгубленим.
— Може, краще ще трохи почекаємо, спробуємо нове лікування? Я не впевнений, що зможу прийняти чужого малюка.
— Чужих дітей не буває, — відрізала Анна. — А лікування? Від чого лікуватися-то? Лікарі кажуть, що з нами все гаразд, а дитини все немає.
Відтоді жінка почала цілеспрямовано обробляти чоловіка, підштовхувати його до серйозного рішення. Їй будь-що-будь потрібна дитина, власна, щоб гуляти з нею, виховувати її, вчити, наряджати в гарні костюмчики, годувати смачненьким, щоб обговорювати з подругами успіхи й невдачі улюбленого чада.
Анна мріяла показати крихітній людинці цей світ, познайомити її з природою та її чудесами, подарувати синові або доньці масу позитивних емоцій і відчуттів. А потім, коли чоловік уже був не проти всиновлення, Анна випадково побачила передачу про дитячий будинок, що знаходився в сусідній області.
Серце стискалося при вигляді покинутих бідних крихіток. Комусь діти даються занадто легко. Незаслужено легко. Як можна відмовитися від такого дива? Анна завжди більше схилялася до доньки, хотіла заплітати їй кіски, шити сукні, купувати ляльок. Та й взагалі, дівчатка — вони такі ніжні, такі милі, лялечки просто.
Але на екрані телевізора вона побачила трирічного хлопчика Федю і зрозуміла, що пропала. Худенький, світловолосий, кирпатий, кумедний такий. А очі… Малюк дивився своїми блакитними, широко розкритими очима прямо їй у душу. Стільки в цьому погляді було теплоти, цікавості, беззахисності. Все разом.
Анні захотілося забрати цього хлопчика в сім’ю. І якомога швидше. Феді терміново потрібні тепло й турбота близьких. Від думки, що в дитячому будинку цю крихітку можуть образити, ставало погано. Того ж вечора Анна змогла остаточно переконати чоловіка в тому, що їм все-таки конче необхідна прийомна дитина.
Андрій, нарешті, дав свою згоду. І найближчими вихідними подружжя вже котило в сусідню область. У той самий дитячий будинок, де жив Федя. Анна заздалегідь домовилася телефоном про зустріч із малюком. Заодно й розпитала про його здоров’я.
Виявилося, що Федя — напрочуд безпроблемний малюк. Дивно, звісно, чому такий симпатяга, та ще й здоровенький, досі не в родині. Анна вивчила питання прийомного батьківства й чудово розуміла: за такими подарунками зазвичай черга. Мабуть, їм просто дуже-дуже пощастило. Це доля.
Але в дитячому будинку стало зрозуміло, чому така гарна, здорова дитина досі не знайшла батьків. Щоправда, не відразу, а тільки після того, як відбулося знайомство з малюком. Федя спочатку дивився на Андрія та Анну насторожено, але з цікавістю.
У перші хвилини не хотів брати в них подарунки, а потім осмілів, освоївся. З кожною хвилиною Анна все сильніше й сильніше закохувалася в хлопчика. Їй подобалося в ньому все. Його міміка, жести, голос, навіть запах. Такий рідний, такий свій.
Андрій теж розтанув. Він дивився на малюка з такою ніжністю, що Анна розуміла: проблем із чоловіком точно не виникне. Вже після цієї зворушливої зустрічі, сидячи в кабінеті директора, потенційні прийомні батьки дізналися про Федора більше.
Виявляється, у цьому ж дитячому будинку виховується його старший брат, чотирирічний Максим. Хлопчаки народилися у зовсім молодої матері, яка вже міцно пила. Хто їхній батько чи, швидше, батьки, невідомо. Неблагополучна сім’я часто потрапляла в поле зору органів опіки.
Дітей у матері не вилучали, так-сяк, але та справлялася з вихованням синів. А потім сталося страшне. Мама малюків під час чергової пиятики загинула від рук співмешканця. Діти в цей момент перебували у квартирі, спали в сусідній кімнаті.
Анна й Андрій розгублено перезирнулися. Так, Феді довелося пережити багато. Але нічого, скоро він буде в родині, а вони вже постараються забезпечити йому щасливе дитинство.
— Ми б хотіли забрати хлопчика якомога швидше, — промовила Анна.
— Не все так просто, — директорка похитала головою. — Як я вже повідомила, у Феді є брат, і всиновити хлопчиків можна тільки разом, інакше ніяк.
Анну ніби чимось важким по голові огріли. Вона вже бачила себе мамою Феденьки, милого довірливого малюка зі світлими кучериками. Ще одна дитина в цю картину ніяк не вписувалася.
— Можна познайомитися з Максимом? — Андрій уже ставив директору конкретні запитання.
На відміну від Анни, його, схоже, не бентежила можливість стати батьком відразу двох хлопчаків. Дивно, враховуючи, що він на одного-то ще зовсім недавно не погоджувався.
— Це теж цілком здоровий хлопчик, але він трохи старший, ви ж розумієте, там уже характер і все таке.
— Ми хочемо побачити і його, — зважилася нарешті Анна.
Максим. Хлопчина відразу не сподобався жінці. Вона з самого початку сприймала його як перешкоду власному сімейному щастю, доважок до милого малюка Феді, який доведеться терпіти. Макс навіть зовні разюче відрізнявся від молодшого брата: смаглявий, з їжачком жорсткого темного волосся, незграбний.
Але найпримітнішим був його погляд — колючий, недовірливий і, на диво, проникливий для дитини такого ніжного віку. Щось у виразі обличчя й рухах хлопчика відразу насторожило Анну, але бажання забрати Федю було сильнішим за інтуїцію і здоровий глузд. Максим дивився на усиновителів оцінююче, на запитання відповідав неохоче.
На Анну він справив неприємне враження, чим вона й поділилася з чоловіком у машині дорогою додому.
— Ну а що ти хочеш? Дитина росла спочатку з неблагополучною матір’ю-алкашкою, потім у дитбудинок потрапила. Як йому ще виглядати? — Андрій явно налаштувався на швидке батьківство.
Думка про те, що в їхній родині з’являться відразу два сини, окриляла його.
— Тільки уяви, у нас буде відразу два орли. Це така радість і гордість. Два брати, два друга — це ж така міць. Завжди про брата мріяв, до речі.
Анна не поділяла захоплень чоловіка. Щось у Максимі насторожувало й відштовхувало її. Їй хотілося забрати з дитячого будинку тільки одного Федю, милого, рідного малюка, але це неможливо. Або двох, або нікого.
Так і з’явилися в сім’ї Анни й Андрія два сини відразу. Чотирирічний Максим і трирічний Федя. Батьки підготувалися до приїзду хлопчиків, оформили для них простору дитячу. Нарешті Анна відчувала від прогулянок дитячими магазинами не біль, а натхнення.
Вона накупила синам цілу гору іграшок і книжок. Постільна білизна з машинками, затишні теплі халатики, світильник у вигляді Міккі Мауса. Радісні клопоти перед приїздом синів окриляли, налаштовували на позитив. Зрештою, Анна переконала себе, що це чудово — те, що в сім’ї з’явиться відразу двоє дітей.
Хлопчакам буде дуже весело разом, все ж таки різниця у віці невелика. Адаптація в дітей проходила по-різному. Федя виявляв цікавість, досліджував територію, шукав контакту з новими батьками. А Максим… Максим затих.
Перший тиждень він був як заморожений: сидів на ліжку, обійнявшись із плюшевим ведмедем. Міг годинами дивитися в одну точку, на прохання не реагував, на запитання відповідав односкладно й майже нічого не їв. Виявилося, це був найспокійніший період життя сім’ї, що виросла вдвічі, бо потім старшенький розійшовся на повну силу й показав свій справжній норов.
Усе почалося з псування речей. Максим одного разу просто взяв фломастер і розмалював свіжі шпалери в дитячій. Анні було шкода щойно зробленого ремонту, але вона з розумінням поставилася до проступку хлопчика. Все-таки дитина, дітям властиво псувати речі, на помилках вони й вчаться.
Анна провела довгу розмову з Максимом: не лаяла, не дорікала, просто розповідала, чому не можна малювати на шпалерах і для чого потрібно берегти свій дім. Малюк згідно кивав, уважно дивлячись в очі прийомній матері, і того ж вечора розмалював стіни в коридорі, залі та кухні. Коли Анна зажадала пояснень, Максим лише загадково посміхнувся.
За його поглядом жінка зрозуміла: хлопчисько зробив це спеціально, назло. Далі — більше. Розмальовані шпалери виявилися тільки квіточками. Зламана побутова техніка, розбитий посуд, викинуті у вікно зошити, які Анна взяла додому на перевірку.
Макс щоразу нібито ставив перед собою конкретну мету — вивести Анну з себе. Якщо жінка стримувалася, списуючи неприйнятну поведінку на стрес і адаптацію дитини, хлопчисько робив щось іще більш разюче. Андрій запевняв, що все можна виправити любов’ю й турботою, нібито Анна не намагалася.
Вона завжди купувала іграшки й солодощі обом дітям, обох же водила в парк атракціонів і кафе, і книжки їм перед сном читала, і займалася з малюками читанням і малюванням, і багато розмовляла з синами, і обіймала їх постійно. Федю — зі щирим задоволенням, Макса — через силу, але все ж.
Тільки ось Федя відгукувався на все це відповідною любов’ю й ніжністю, навіть намагався по-своєму піклуватися про батьків: то водички наллє, то цукеркою пригостить. Він міг просто підбігти до Анни, що сиділа над зошитами, і пригорнутися до її плеча. У такі моменти серце жінки тануло від ніжності.
Максим же… Здавалося, він не відчуває жодних почуттів до прийомних батьків. Повна байдужість в очах іноді змінювалася злістю й роздратуванням. Хоч як би Анна намагалася привернути хлопчика до себе, скільки б часу не приділяла йому особисто — усе марно. Все одно що об бетонну стіну головою битися.
У дитячий садок Максим проходив тільки пів року. Поводився він там просто огидно. Ображав дітей, грубив вихователям, кидався їжею й насолоджувався справленим ефектом. Скоро стали надходити скарги вихователів. А потім і зовсім батьки зібрали підписи за те, щоб Макса перевели в спеціальний дитячий садок.
— Ви ж розумієте, у дитини явні проблеми. До нього потрібен особливий підхід. У корекційних дитячих садках є фахівці, які вміють працювати з такими малюками.
Садок для розумово відсталих? Ця пропозиція тоді обурила Анну до глибини душі.
Макс ріс дуже кмітливою дитиною, все схоплював буквально на льоту, незважаючи на жахливу поведінку. Ні, Анна не могла допустити того, щоб Максим потрапив до спецустанови. З вовками жити — по-вовчому вити. Жінка перебувала у впевненості, що оточення чинитиме на старшого сина негативний вплив, станеться відкат у розвитку, і взагалі нічого хорошого не вийде.
Але й у звичайному садку при такому ставленні вихователів, адміністрації та батьків хлопчика залишати не діло. Подружжя порадилося й вирішило, що Анна тимчасово залишить роботу, займатиметься дітьми, приділить особливу увагу Максиму, стане для нього мамою, вихователем і вчителем в одній особі. А потім, коли хлопчик виправиться, Анна знову повернеться до школи.
Жінці важко далося це рішення. Все ж таки вона дуже любила свою роботу. Але діти — це, звичайно, важливіше. Тим більше, вони так довго на них чекали. Тепер Анна перебувала з Максимом у режимі 24 на 7. Це було дуже важко.
Хлопчик вигадував усе нові й нові способи доведення її до сказу й досягав успіху в цьому занятті. Коли мати звикала до чергових викрутасів і припиняла реагувати, він знаходив її чергове болюче місце.
— Ти товста, — заявив Макс із нахабною усмішкою Анні, коли та приміряла перед дзеркалом новий сарафан. — Товста. І ще від тебе смердить потом.
Анна опішила. Слова дитини болем відгукнулися в її серці. А трохи пізніше жінка згадала, що недавно говорила з подругою телефоном про дієти. Анна планувала скинути пару кілограмів до літнього виїзду на море. Мабуть, Макс підслухав і тепер використовував цю інформацію, щоб зачепити її.
Ні, якщо Максу було щось потрібно, він умів знайти підхід до батьків і домогтися свого. Особливо ефективно його чари діяли на Андрія, який щиро жалів старшого сина, вважав проблеми з його поведінкою наслідком психологічної травми й занадто багато йому дозволяв.
Мультики до другої ночі? Так, будь ласка, завтра все одно вихідний. А Максим так зворушливо просить! У комп’ютерну гру цілу годину грати? Ну гаразд, можна іноді. Шоколадний торт замість повноцінного обіду на прохання старшенького? Добре, час від часу можна й побалуватися.
Анну все це жахливо дратувало. Вона намагалася тримати Максима в рамках. Якщо хлопчик не сприймає ласки й добрі стосунки, то повинна спрацювати хоча б дресура. Але розуміння в чоловіка вона не зустрічала.
— Ти просто не змогла його полюбити, — сумно хитав головою чоловік у відповідь на чергове прохання дружини бути суворішою зі старшим сином. — Дуже шкода. Але відразу було помітно, що Федя тобі подобається більше.
— А поведінка? — Анна була вже на межі відчаю. — Ти цілими днями на роботі, я з ним одна б’юся. Ти просто навіть не бачиш, що він витворяє!
— Ну що поведінка? Ну так, речі псує, не слухається. Усі пацани так роблять. Тим більше він у нас ще й травмований. Не забувай, у яких умовах Максу довелося провести перші роки життя.
Але скоро й Андрію довелося визнати, що з Максимом щось не так. Хлопчик, який на момент усиновлення спокійно ходив у туалет, раптом почав мочити постіль ночами.
Спочатку батьки думали, що це наслідок хвороби й дитина не винна. Але потім з’ясувалося: Макс точно робить мокрі справи спеціально. Як інакше пояснити, що щоранку підкладена під простирадло клейонка валялася на підлозі, і намоченим виявлявся саме матрац, який майже неможливо очистити? Не міг же він усе це провернути уві сні?
Анна намагалася достукатися до Макса, з’ясувати причину його нової проблеми, але, як завжди, марно…
