— Ти що, у такий спосіб привертаєш увагу? — запитала жінка, уважно дивлячись у чорні очі хлопчика, що нічого не виражали. — Тобі ж уже сім, скоро до школи. Невже не соромно? Скажи, як ми повинні поводитися, щоб ти не злився?
Максим лише посміхнувся. І ця нахабна усмішка стала ще одним доказом того, що хлопчина цілком може себе контролювати. Він спеціально виводить із себе прийомних батьків. Злить їх, нібито мститься за щось. Тільки ось за що?
За те, що забрали з притулку? Накупили багато гарного одягу та іграшок? Возять на море? Смачно годують? За те, що Анні довелося заради нього залишити роботу? Федя справно відвідував свою групу, обзавівся в садку друзями, а Анні доводилося займатися з Максом удома.
І це була важка, невдячна й дуже неприємна праця. Андрій цілими днями пропадав на роботі й не міг повною мірою зрозуміти дружину. Скоро в Максима з’явилося ще одне улюблене заняття — ставити батьків у незручне становище в людних місцях.
Це могло статися де завгодно: на прогулянці, у парку, в гостях, у магазині. Макс раптом починав вимагати чогось завідомо нездійсненного. Наприклад, погладити слона в зоопарку або покататися на вертольоті. Отримавши відмову, хлопчина закочував істерику. Та ще яку!
З валянням на землі чи підлозі, із судомами, сльозами, гучними криками. Звичайно, оточуючі не залишалися байдужими до цих сцен. Зупинялися, дивилися, щось радили. З осудом розглядали червоніючих батьків, які не змогли нормально виховати дитину.
Хлопчик ріс, ставав розумнішим і винаходив більш витончені способи впливу на прийомну матір. Максим почав завдавати шкоди всім, кого Анна любила. Почалося все з кішки, улюблениці всієї родини, старенької Муськи. Спочатку Макс просто бив її, тягав за хвіст.
Бідолаха, яка звикла до любові й поваги, не знала, куди сховатися від маленького мучителя. Покарання не допомагали. Макс продовжував знущатися з кішки. А потім він її підстриг. Точніше, вистриг у шерсті Муськи потворні лисини.
Мабуть, бідна тварина в процесі виривалася, бо подекуди на її тілі виднілися порізи. А може, Макс поранив її спеціально. Це б анітрохи не здивувало Анну. Тоді-то жінка вперше злякалася по-справжньому. З ними у квартирі живе злобна, невідомо на що здатна істота. Він уже взяв у руки ножиці. Хто знає, що спаде йому на думку наступного разу?
А ще… Ще Максим став ображати Федю. Раніше, як не дивно, він брата не чіпав, узагалі не звертав на нього уваги. Анна чула історії знайомих про сварки їхніх дітей. У них нічого подібного не відбувалося. Макс і Федя існували нібито в паралельних світах, які практично не перетиналися, не грали разом, але й не сварилися.
Тепер же Федя частенько прибігав до матері в синцях і саднах. Макс кидався на брата з будь-якого приводу: не так відповів, випадково взяв його річ, пройшов занадто близько від його ліжка. А ще старший впливав на молодшого психологічно. Залякував монстрами, що нібито живуть у шафі та під ліжком. Брехав, що батьки скоро здадуть їх назад у дитячий будинок…
Життєрадісний, веселий Федя став сам на себе не схожий. Блідий, мовчазний, замкнутий, тривожний. Очі постійно на мокрому місці, ледь що — відразу в сльози. Анні було боляче дивитися на метаморфози, що відбуваються з її улюбленим малюком.
І в усьому цьому винен він, Макс. Цей хлопчисько робить життя їхньої родини нестерпним. Причому навмисно. Як же Анна ненавиділа цю злісну істоту! Яку ж огиду викликали в неї вигляд і голос Максима!
Анна давно збиралася показати старшого сина лікарю. Його поведінка ставала дедалі ненормальнішою та лякаючою. Але не поспішала з візитом до лікаря. Якщо дитину поставлять на облік, це може позначитися на її подальшому житті. А Анна, хоч і не відчувала до Макса ніяких теплих почуттів, та все ж відчувала відповідальність за нього.
Але випадок із кішкою показав: зволікати більше не можна. Вони всі вже до межі виснажені поведінкою Максима. В Андрія взагалі хворе серце, йому ні до чого такі стреси. Та й Фединому розвитку і щастю витівки брата явно не на користь. Ні, далі так тривати не може.
Анна записала сина на прийом. Із завмиранням серця вона чекала консультації одного з найдосвідченіших дитячих лікарів міста. Раптом станеться диво, і лікар випише пігулки, які вирішать проблему раз і назавжди?
На прийомі Анна диву далася, дивлячись на Максима. Він раптом до невпізнання змінився. На стільці перед літньою жінкою в білому халаті сидів зібраний, серйозний хлопчик із бездоганними манерами. Все те, про що перед оглядом Макса розповіла професору Анна, ніяк не в’язалося з цією милою, слухняною дитиною.
Лікар довго розмовляла з хлопчиком, ставила запитання, просила розповісти про захоплення та хобі. Максим відповідав так, що Анна не впізнавала старшого. По-перше, виявилося, що в сина грамотна, добре поставлена мова, він уміє віртуозно володіти голосом, а ще в нього, схоже, вроджений дар переконання.
Це була максимально адекватна, вихована дитина, а не бісеня, що позбавило спокою всю сім’ю. Лікар запропонувала Максу пройти кілька тестів. Через плече хлопчика вона заглядала в його роботи й кивала сама собі головою, ніби бачила підтвердження вже зробленим висновкам.
Потім лікар із ласкавою посмішкою попросила Макса вийти в ігрову кімнату.
— Ну що ж, — сказала вона, суворо дивлячись на Анну, — мені все ясно. Дитина абсолютно здорова і навіть, більше того, випереджає однолітків в інтелектуальному розвитку. Але малюк перебуває в постійній тривозі. У нього перманентний стрес. І вся справа в ревнощах.
— Схоже, ви розділяєте своїх прийомних синів. Одного любите, а ось Максима… його ви так і не змогли прийняти. Дитина це відчуває.
Це неправда! Анні важливо було довести цій жінці-професору, що Макс і вся їхня родина потребують допомоги.
— Я багато займаюся з Максом. Роботу заради нього кинула, а він… Він робить страшні речі. Я його вже боятися починаю.
— Мені чудово зрозумілі ваші мотиви, — голос лікаря став крижаним і жорстким. — Взяли двох хлопчиків із дитячого будинку, але не розрахували сили. Тепер вам потрібна довідка від лікаря, щоб зі спокійною душею здати старшу дитину назад у дитячий будинок. І при цьому, щоб вашого молодшого улюбленця не забрали. Мовляв, адміністрація дитбудинку збрехала, приховала діагноз. Я вас таких, знаєте, скільки перебачила!
— Ви не праві. — Анна вже зрозуміла, що тут їй допомоги не домогтися.
— Я права. А ось ви, перш ніж дітей всиновлювати, повинні були розуміти, що це вам не кошенята.
Анна повернулася додому в найпохмурішому настрої. У неї було стільки надій на цей візит до лікаря, але, схоже, що виходу в них немає. Макс ще якийсь час перебував в образі зразкового хлопчика. Адже може ж! Чомусь це відкриття більше лякало, ніж тішило Анну.
Макс не просто хвора дитина, яка закочує істерики й не вміє контролювати свою поведінку. Він, виявляється, здатний віртуозно володіти собою, привертати до себе людей. Це так дивно. Він же зовсім малюк, до школи тільки цього року піде. І вже так талановито прикидається. Як із ним жити далі? Він же почне дорослішати, стане сильним. Страшно. За себе, за чоловіка, за Феденьку.
Анну дуже лякало, коли Макс «зависав». Таке з ним траплялося періодично, раз-два на день точно. У ці моменти він сидів і дивився перед собою якимось порожнім поглядом. Ще й спідлоба. Моторошна картина. І кликати його було марно — він просто відключався. Часто це відбувалося під час особливо довгих нотацій батьків. Жінці здавалося, що він у цей час перебуває в якомусь невідомому світі…
