На УЗД з’ясувалося, що в молодят буде двійня, ще й королівська — хлопчик і дівчинка. Термін пологів уже наближався. Анна в передчутті радісної події відвідувала місцеві магазини з товарами для малюків. У її шафі вже ціла секція була заповнена милими дрібничками для крихіток. Цього одягу близнюкам точно вистачило б років до трьох…
І тут — черговий удар долі. Ніби мало їх було в житті. Федір і Катя потрапили в ДТП. Син сильно постраждав, його забрали в реанімацію. У Каті були менш серйозні ушкодження, але удар припав на живіт, і малюків… загалом, їх не врятували.
Анна в усьому звинувачувала себе. Вважала, що це її так жорстоко карає доля. За те, що позбулася тоді Макса, не пройшла випробування. Експертиза показала, що хтось навмисно вивів із ладу гальмівну систему в автомобілі Федора. Почалося слідство, перевірялися різні версії. Найімовірнішою виглядала та, в якій у злочині підозрювали бізнес-конкурентів Федора.
Незадовго до аварії він відкрив свій бізнес, і справи в нього йшли в гору, що не всіх влаштовувало. Федора врятували. Зараз він уже лежав у звичайній палаті. І залишатися в лікарні йому потрібно було ще як мінімум місяць. Для відновлення необхідно кілька операцій.
А ось Катю виписали досить швидко. Бідна дівчинка не змогла жити в їхній із Федором квартирі, де все нагадувало про втрату. Адже вони вже навіть дитячу для малюків приготували. Катя поїхала до батьків у село. Їй потрібно було змінити обстановку. Анна чудово розуміла невістку.
У самої серце кров’ю обливалося щоразу, як погляд натикався на приготовані для онука й внучки дрібнички. Що вже казати про Катю, яка втратила дітей на такому великому терміні! На щастя, життю Федора більше нічого не загрожувало. Хоча, звісно, йому ще лікуватися й лікуватися.
Анну дуже тривожив той факт, що все це підлаштували. Якби це була випадкова аварія — інша справа. Але ж хтось навмисне зіпсував гальма в автомобілі. Слідство, звичайно, велося, але чомусь Анна не особливо вірила в те, що злочинців знайдуть. Сам же Федір і припустити не міг, хто це зробив. Не було в нього навіть здогадок.
Це сталося незатишного лютневого вечора. Анна поверталася додому з лікарні, від сина. Федір виглядав таким розгубленим, таким пригніченим. Він важко переживав втрату дітей. Та й стан Каті його дуже тривожив. У під’їзді чомусь було темно, ніби всі лампочки на поверхах раптом перегоріли. Дивно, такого раніше ніколи не траплялося. Ліфт теж не працював. Напевно, знову якийсь збій, світло відключили.
Анна піднялася на сьомий поверх. Трохи захекалася — що поробиш, не дівчинка вже. Відчинила двері ключем і раптом відчула, як її сильно штовхнули в спину. Жінка впала на підлогу свого темного передпокою, а хтось, майже невидимий у густих сутінках, уже замикав двері зсередини.
Анну окатало крижаною хвилею страху. Вона була близька до паніки. У її квартирі зловмисник, він зовсім поруч, а допомоги чекати нізвідки. Кров прилила до голови, обличчю стало жарко, а руки й ноги, навпаки, раптом перетворилися на крижинки.
Анна намагалася розгледіти в темряві людину, що штовхнула її у квартиру, але у вечірніх сутінках виділявся лише її силует. Це чоловік. Високий, худий. Але навіщо він тут? Що йому взагалі потрібно?
Незнайомець клацнув вимикачем. Передпокій залило тепле світло. Значить, світло все-таки не відключили. І тоді Анна нарешті розгледіла незваного гостя. І впізнала його. Впізнала, хоча відтоді, як вона бачила його востаннє, минуло майже двадцять років. Поза всякими сумнівами, це був Максим.
Подорослішалий, змужнілий хлопчисько, якого вона колись повернула в дитячий будинок. Той самий колючий погляд темних очей. Та сама злісна усмішка на губах. І ось тоді Анні стало ще страшніше. Вона розуміла, що навряд чи Макс забіг побачитися з жінкою, що була його прийомною мамою цілих чотири роки. Він прийшов мститися, як і обіцяв тоді, дорогою в дитячий будинок.
— Здрастуй, матусю! — нарешті порушив тишу незваний гість.
Голос його звучав цілком доброзичливо, навіть якось заспокійливо, майже ніжно. Анна підвелася з підлоги й сміливо глянула в очі колишньому прийомному синові.
— Що це означає? Що ти собі дозволяєш? Я зараз поліцію викличу!
— А це навряд чи, — посміхнувся Макс.
Спритним рухом руки він стягнув із плеча Анни сумочку й витрусив її вміст прямо на підлогу. Мобільник із глухим стуком ударився об кахель. Чоловік підхопив його, повертів у руках, а потім з усього розмаху жбурнув на підлогу, так що скляні осколки дрібним пилом бризнули в усі боки.
Анна затиснула рот рукою. Різкі рухи, імпульсивні вчинки. Якщо до цієї сцени ще можна було сподіватися на благополучний результат зустрічі, то тепер у намірах Макса сумніватися вже точно не доводилося.
— Не хочеш дізнатися, як мені жилося весь цей час, поки ти, татусь і Федька насолоджувалися подорожами, спілкуванням, прогулянками, святами?
— Розумію, тобі довелося важко, але я намагалася. Я чесно намагалася достукатися до тебе. Тільки ти ж усе робив мені назло. Чим більше я тебе хвалила, чим більше приділяла тобі уваги, тим сильніше ти капостив, переходив усі межі дозволеного. Зрештою, перебувати з тобою поруч стало просто небезпечно.
— І ви просто позбулися мене, здали, як зіпсований товар у магазин.
— Непросто. — На Анну раптом накотили спогади. Вона знову відчула гіркоту й відчай тих днів. — Ми намагалися тебе лікувати, згадай. Ти відмовлявся, злився на нас. Ставало все гірше й гірше. Повір, мені нелегко далося це рішення. І мені важко було всі ці роки усвідомлювати, що так вийшло.
— Тобі важко? — Знову на губах Макса заграла та сама злісна посмішка, а погляд зробився жорстким і якимсь крижаним. — Та що ти знаєш про те, що таке важко? Хочеш, розповім про це докладніше?
— Максиме…
— Що, Максиме? Страшно почути правду? Так ось, у дитячому будинку мені було погано. Дуже погано. Мене принижували, ображали, прив’язували на ніч до ліжка. Били, змушували прибирати за іншими вихованцями. Я мив туалети, міняв смердючі памперси малечі. Мене все це злило. Дуже злило. Я став мститися їм. Мститися їм усім.
І Максим почав свою історію. Він ненавидів вихователів. Його бісило в них усе: лицемірство, жорстокість, байдужість, навіть зовнішність. У думках хлопчисько витворяв із ними страшні речі. Але в реальному житті йому не вистачало сил. Зате маленький Макс міг робити дрібні підлості. Забирав гроші із сумочок персоналу, бруднив одяг дорослих пахучою маззю, рвав на шматочки звіти та інші документи.
Звичайно, його ловили, жорстоко карали, залишали без вечері, замикали на всю ніч у підвалі. Били. І цим злили ще більше. Це була їхня помилка. Доросслі думали, що змусять Макса боятися, доб’ються його послуху залякуванням, але… Злість лише додавала хлопчиськові сил. У його голові народжувалися нові плани, із втіленням яких у життя він не зволікав.
Максима намагалися лікувати, давали йому якісь таблетки, від яких плуталися думки й весь час хотілося спати. Хлопець відчував, що тупіє від цих препаратів, тому навчився утримувати їх під язиком, а потім випльовувати. Поведінка його ставала дедалі гіршою, про те, щоб потрапити в нову сім’ю, не було й мови. По-перше, вік уже солідний — усиновителі надають перевагу малюкам років до п’яти.
По-друге, діагноз, який навісили на нього минулі прийомні батьки, — довічне тавро. Загалом, через якийсь час Макса перевели до спеціалізованого інтернату для дітей із ментальними порушеннями. Його, який вирішував в умі завдання для старшокласників! Хлопчик змушений був постійно перебувати серед розумово відсталих підлітків. Це було те ще випробування.
Щоправда, хлопцеві вдалося залякати інших вихованців до такої міри, що всі вони намагалися триматися від нього подалі, навіть найбільш агресивні й сильні. Це було нескладно — Макс завжди вмів знаходити слабкі місця оточуючих…
