Весь цей час хлопчисько уявляв, як зараз живе без нього брат. Напевно, купається в увазі й любові прийомних батьків. Ті купують йому гарний одяг, гаджети, велосипеди й самокати. Возять до моря, влаштовують для Федьки дні народження.
Той як сир у маслі катається, а йому, Максиму, доводиться гнити живцем у такому жахливому місці. Несправедливо. Як же йому хотілося з’явитися додому й помститися Анні та Андрію. І Федьці, звісно, теж. За їхню зраду, за їхнє сите, спокійне життя, за всі їхні радощі. Перед сном Макс любив помріяти про зустріч із прийомними батьками.
У тому, що рано чи пізно це станеться, хлопчисько не сумнівався. Вони за все дадуть відповідь. Вони пошкодують, що так обійшлися з ним. Щоразу у своїх думках Максим розправлявся зі щасливим сімейством по-різному. Швидше б настав цей момент, а поки…
Поки хлопчисько був ще занадто маленьким і слабким, щоб хоч щось зробити. Доводилося миритися з тимчасовими незручностями, але потім, потім усе обов’язково зміниться. Макс готувався. Читав залишені персоналом газети й книжки. Дивився телевізор.
Йому потрібно було залишатися в курсі того, що відбувається у світі, щоб потім, здобувши свободу, не розгубитися на вулиці, а діяти чітко й організовано. А ще хлопчина займався спортом. Віджимався, підтягувався на перекладині, піднімав гантелі. Звичайно, в інтернаті регулярно проводилися заняття ЛФК.
Але цього не вистачало для того, щоб залишатися сильним. А Макс не міг собі дозволити бути слабким. У нього була мета, заради якої він стійко долав усі труднощі. Втекти з інтернату не представлялося можливим. Заклад знаходився далеко за межею міста й був обнесений високим парканом із колючим дротом.
Але після 18 років Макса перевели в дорослу установу. Режим там виявився менш суворим. Тут хлопець вирішив зарекомендувати себе з хорошого боку. Йому подобалося виводити людей, він буквально живився їхніми негативними емоціями. Але заради великої мети довелося взяти себе в руки й трохи «поголодувати».
Макс умів здаватися адекватним, коли хотів. Він став ідеальним пацієнтом і найкращим помічником персоналу. То шафу пересуне, щоб прибиральниця могла протерти під нею пил, то допоможе медсестрі донести важкий піднос із ліками на пост. Хлопець не переставав дивуватися тому, як це легко — дурити оточуючих і маніпулювати ними.
Скоро він зробився загальним улюбленцем. Люди посміхалися йому, говорили компліменти, дивувалися його доброті й чуйності. Макс удавано ніяковів, а сам подумки ображав їх, плював їм просто в обличчя. Ніхто навіть не здогадувався про те, що відбувається в нього в голові, а якби дізналися, то, напевно, втекли б у паніці якомога далі.
Так минуло десять років. Макс набирався сил, продумуючи деталі плану. Приємно було думати про те, що момент зустрічі зі зрадниками все ближче. Контроль за Максом ослаб. Ослаб настільки, що йому навіть довірили зустрічати біля воріт машину, що привозила з пральні чисту постільну білизну.
В обов’язки Макса входило відмикати й замикати ворота… На нову посаду Макс вступив у жовтні й зрозумів, що це його шанс вирватися на свободу. Потрібно тільки дочекатися літа, щоб піти по теплій погоді. Так простіше. Скоро, скоро прийомні батьки й Федька-зрадник отримають сповна.
Від цієї думки навіть дух захоплювало. Нічого не радувало Макса так сильно, як швидка зустріч зі щасливим, благополучним сімейством. Ото вони всі здивуються! Чоловік відраховував дні до літа. Його нетерпіння все наростало. В душі знову сколихнулися давно забуті почуття: лють, злість, образа.
А потім, потім він випадково побачив по телевізору репортаж про брата Федора, талановитого інженера, який нещодавно відкрив власну справу. В інтерв’ю успішний, красивий чоловік охоче ділився досвідом. І Макса переклинило. Він вирішив піти наступного ж дня. Навіть незважаючи на те, що надворі стояв січень.
Не міг він більше чекати. Просто не міг. Не повинні вони жити щасливо ще кілька зайвих місяців. Досить. Прийшла пора розплачуватися. Вночі чоловік обнишпорив сумки й кишені персоналу. Ще й у касу заліз — він давно знав код від сейфа. Сума набралася непогана. На дорогу і їжу точно вистачить.
Теплий одяг у нього був: пацієнтів держава забезпечувала куфайками, валянками, рукавицями та светрами. Тож жодних перешкод на його шляху не було. І ось, впустивши вранці, як зазвичай, машину з пральні в інтернатський двір, чоловік, ніким не помічений, вислизнув за ворота. Ось вона, довгоочікувана свобода! До міста кілометрів п’ять.
Дійде за годину швидким кроком. Під ногами хрустів сніг. На серці співали солов’ї. Легкий морозець бадьорив. З неба яскраво сяяло сонце. Щасливий Максим повертався в місто, де жили його прийомні батьки й рідний брат. Думка про те, що вони не підозрюють про біду, що наближається, гріла душу. Скоро, скоро вони дадуть відповідь за свої злодіяння й отримають по заслугах.
— Але я не розумію… — перебила Макса Анна. — Адже тоді, коли ви з Федею були зовсім малюками, ми ж дуже старалися, піклувалися про тебе, купували солодощі, іграшки, приділяли тобі увагу. Чому, чому ти так потворно поводився, ніби мстився мені за щось?
— А я і мстився, — відповів Максим. — За нелюбов, за байдужість, за те, що ти не моя справжня мама.
Вона-то мене любила, говорила, що я на неї дуже схожий. З нею я був по-справжньому щасливий. Я був їй потрібен, розумієш? А для решти дрібний Макс був п’ятим колесом у возі, баластом, якого хотілося б скоріше позбутися. Я часто порівнював, як ти дивилася на мене й Федьку: на нього — з любов’ю й ніжністю, а на мене — з огидою.
Анна замислилася. Адже заперечити нічого. Вона намагалася, дуже намагалася не показувати Максиму своє ставлення, але він, зовсім ще маленька дитина, все одно все зчитував.
— Маму занапастив цей покидьок. Я все бачив. І ще тоді, у чотири роки, поклявся помститися йому. Саме його я шукав насамперед, коли втік із лікарні. І знайшов. Але тільки пізно. Той уже й сам давно був мертвий. А ось наступними в моєму списку були ви.
Максим насамперед вирушив на вокзал. Влився там у компанію місцевих безхатченків. Він завжди вмів знайти спільну мову з ким завгодно. Якщо хотів цього, звісно. Гроші на їжу, цигарки й випивку були. Чоловік щедро пригощав нових друзів. Він зробив їх своїми агентами. Тепер щодня містом нишпорили вокзальні жебраки, вишукуючи Анну, Андрія, Федора. Через пару тижнів пошуки дали довгоочікуваний результат. Один із безхатьків виявив, де живе Анна.
— Ось так от. Ви переїхали, але я все одно вас знайшов. Навіть якби ви виїхали з міста або з країни, я прийшов би за вами. Рано чи пізно. Шкода, що Андрій не застав мого повернення. Так було б ще цікавіше.
Максим почав стежити за будинком прийомної матері. Спостережним пунктом для нього стала занедбана будівля неподалік. Колись тут хотіли будувати магазин, але потім залишили цю справу. Так і стирчала недобудова посеред двору, поступово руйнуючись і старіючи. Зручне місце для ігор у хованки та стеження. Макс вивчив розклад Анни.
Тепер він був у курсі, коли та зазвичай ходить до магазину й гуляє із собакою. Федір часто приїжджав до матері на своїй гарній машині. Максим знав, що такі іномарки коштують недешево, значить, справи у брата йдуть добре. Більш того, у нього дружина чекає дитину, красива така, усміхнена.
Максу сімейне щастя не світить, за великим рахунком воно йому й не потрібне, але думка про благополуччя брата не давала чоловікові спокою. Анна зрозуміла, про що зараз розповість Максим. Вона затиснула рот руками й дивилася на нього повними люті очима. Все-таки передчуття її не підвело.
Те, що трапилося з Федором і Катею, дійсно пов’язане з тим, що вона й Андрій зробили двадцять років тому…
