— Бачу, ти здогадалася, — задоволено посміхнувся чоловік. — Так-так, звичайно, це був я. Я покопався трохи під капотом машини брата, поки він із дружиною був у тебе в гостях. А потім — бац, і ця прикра аварія. Я розраховував на більше. Але Федір вижив. Щоправда, ось діточок у нього тепер не буде. Дрібниця, а приємно.
— Я тебе ненавиджу! — Анна готова була кинутися на Макса, роздряпати його задоволене обличчя, штовхати гаденя ногами.
— Теж мені новина, — безтурботно знизало плечима чудовисько в людській подобі. — Я знав, що ти мене ненавидиш. З самого раннього дитинства знав. І це, до речі, взаємно.
— Він же нічого тобі не зробив! — зірвалася на крик Анна. — Я розумію, ми, дорослі, можливо, винні перед тобою. Не вистачило терпіння пройти випробування, злякалися труднощів і твоєї хвороби. Але Федя-то тут до чого?
— А він навіть не намагався зупинити вас тоді. Ще й полегшення, напевно, відчув, коли ви мене здали, ну і насолоджувався потім усіма тими благами, що, за ідеєю, були призначені нам обом.
Поодинці насолоджувався життям вашої заможної, дружної родини. Зі спокійною душею. Навряд чи він переживав про старшого брата. Прийшла пора платити за рахунками, тільки й усього. Все справедливо. І, до речі, звичайно ж, я закінчу розпочате.
У лікарню, де лежить Федір, потрапити не так уже й складно. А я знаю, де він: лікарня, відділення, номер палати. Але спочатку… спочатку розберуся з тобою.
— Ти просто монстр, — втомлено зітхнула Анна. — І завжди ним був. Я відразу відчула це. Відразу, як тільки побачила твій погляд. Треба було слухати свою інтуїцію. Але тобі так хотілося відчути себе мамою…
— Ти так боялася власної неповноцінності, що вирішила взяти «звіря» в навантаження до милого малюка Феденьки. Ще й мала намір, напевно, людину з дрібного відморозка зробити, щоб потім почуватися добренькою і благородною. Анна промовчала. Максим знову частково вгадав її думки. До чого ж він розумний і проникливий! Міг би стати талановитим психологом, допомагати людям.
— Ну ось, начебто про все поговорили, — підбив підсумок Максим.
Він повільно почав наближатися до жінки. Та інстинктивно позадкувала назад. Це тривало доти, доки Анна не вперлася спиною в стіну. Все, далі відступати нікуди.
— Я намагалася… Намагалася стати для тебе люблячою матір’ю. Але ти завжди все псував… — пошепки промовила вона, дивлячись в усміхнене обличчя Макса. Чому він весь час посміхається?
— Ви були дорослими. Я — маленькою дитиною. Винен той, хто старший і досвідченіший, так що, матусю, не намагайся навісити на мене свою провину. Це зовсім уже низько. Навіть для тебе.
— І що ти збираєшся зі мною зробити?
— О, у мене стільки варіантів, що навіть не знаю, що вибрати. Часу для обмірковування в мене було вдосталь, сама розумієш.
Анна зробила відчайдушну спробу прослизнути за спину Макса. Але той легко перехопив її, завів їй руки за спину. Біль змусив жінку зігнутися навпіл. Вона відчувала, що Макс став сильним. Дуже сильним. Це вже не той маленький хлопчик, якого можна було відшльопати по м’якому місцю й відправити в куток.
— А тепер давай-но прогуляємося до мого автомобіля. Ну, як мого… Я його взяв напрокат у когось із ваших сусідів. Ти знала, що деякі навіть не замикають свої колимаги? Думають, що таке іржаве добро нікому не потрібне. Але нам-то яка різниця, на чому їхати, правда ж?
Максим, продовжуючи утримувати руки Анни заведеними за спину, виштовхнув її в під’їзд. Там, як і раніше, було темно.
— Це я викрутив лампочки на всіх поверхах, — похвалився Макс. — Усе передбачив. І щоб на камеру не потрапити де-небудь випадково, і щоб ніхто нас дорогою не помітив. І найголовніше — щоб ти мене не побачила. Я ж прямо біля твоїх дверей стояв, коли ти їх відчиняла. І як тільки не відчула?
Анна спробувала вивернутися й скрикнула від болю, що пронизав лопатку. Макс сприйняв це по-своєму.
— Навіть не смій кричати, кликати на допомогу. Зробиш це — просто відразу скручу тобі шию й вирушу за Федьком.
Анна розуміла, що Максим не жартує. Він дійсно здатний на таке. І бог знає на що ще.
Тому до іржавих стареньких «Жигулів» сусіда вона дійшла мовчки, не опираючись. Тільки молилася про себе, щоб хтось зустрівся їм на шляху. Але дива не сталося. Максим штовхнув прийомну матір на пасажирське сидіння. Сам сів за кермо.
— У тебе що, права є? — здивувалася Анна.
— Ні, звичайно. Права таким, як я, не видають. Я взагалі перший раз за кермом. Але знаю, що до чого, в теорії. Нічого складного. Я ретельно готувався до цієї зустрічі, так що все під контролем.
Рушити Максу вдалося не з першого разу. Зате потім усе пішло чудово. Насилу вірилося в те, що він уперше за кермом.
Незважаючи на весь жах ситуації, Анна вкотре здивувалася тому, як швидко Макс усе схоплює. Цікаво, куди він зараз її везе? І найголовніше — що тепер робити? Як попередити про небезпеку Федора? Якщо з ним щось трапиться, Анна цього просто не переживе. Хоча, судячи з настрою Макса, вона про це вже й не дізнається.
Автомобіль виїхав за місто. За вікнами замиготіли засніжені поля й ліси. Анну почав бити сильний дрож. Вона була одягнена зовсім не по погоді. Пуховик залишився вдома. На ногах замість чобіт — звичайні капці. Під час розмови зі старшим сином жінка зняла теплий одяг, а коли Максим тягнув прийомну матір на вулицю, не встигла одягнутися.
Але в салоні було майже спекотно. Напевно, тремтіння — це все ж таки прояв стресу.
— Куди ми їдемо? — запитала Анна.
Максим мовчки дивився на дорогу, зосереджено й спідлоба. Точно так само він іноді зависав і в дитинстві. Це був погляд глибоко хворої людини.
Його діагноз укупі з високим інтелектом і відсутністю моральних принципів… Страшна, важка, неприємна людина, що викликає огиду й неприязнь. Його просто неможливо любити. Анні складно було повірити в те, що говорив Макс про свою рідну матір. Нібито він був її улюбленцем. Але… зараз потрібно щось зробити. Зробити щось, щоб врятувати Федора. Мусить же бути якийсь вихід!
— Прости мене, — раптом вирвалося в Анни.
Фраза вивела Макса зі заціпеніння. Він із подивом обернувся до жінки, уважно подивився їй в очі й важко зітхнув.
— Усе зрозуміло. Намагаєшся мене задобрити, а насправді зовсім не почуваєшся винною.
— Ні, правда, пробач. За те, що злякалася тоді. За те, що… зрадила…
