— Це марно, — похитав головою Максим. — Сьогодні ви всі отримаєте по заслугах.
— А потім? — поцікавилася Анна. — Що станеться потім? Куди ти підеш? Що будеш робити?
Обличчя Максима раптом спотворилося злістю. Жінка зрозуміла, що зачепила його болюче місце. Схоже, старшенький ще не думав про майбутнє або дуже боявся його.
— Ось зараз не стане мене. Не стане Федора. Якийсь час ти будеш щасливий. Недовго. Адже тобі навіть тріумф ні з ким розділити. Ніхто не дізнається, який ти молодець. Не оцінить геніальність твого плану. Про це взагалі ніхто не дізнається.
Максим виглядав дещо розгубленим. Анна зрозуміла: або зараз, або ніколи. Зажеврів маленький шанс на порятунок.
— Відпусти мене, — раптом попросила вона. — Відпусти мене, будь ласка…
— Ні, — глухо відповів Макс. Тепер він виглядав відчуженим, ніби думками перебував десь дуже далеко.
— Відпусти мене, відпусти мене, відпусти мене… — Анну раптом ніби заклинило. Вона вимовляла цю фразу раз за разом, як мантру, як заклинання.
Максим раптом різко зупинив машину на пустельному шосе. По обидва боки дороги тягнувся засніжений ліс. На небі вже сяяли перші зірки. Анна подивилася чоловікові прямо в обличчя. Тепер це був колишній Макс. З усмішкою, зібраний, організований. Відчуженості й розгубленості як не бувало. Очевидно, він нарешті прийняв рішення.
— Добре, — промовив Макс. — Добре, твоя взяла. Я тебе відпускаю.
Не встигла Анна усвідомити почуте, як чоловік відчинив дверцята й виштовхнув її просто в сніг. Вдруге за вечір вона впала, боляче вдарившись колінами. Лютневий мороз відразу ж обпік відкриті ділянки тіла: ноги, руки, шию. А Макс круто розвернувся й помчав у зворотному напрямку — у місто, напевно, до лікарні до Федора.
Мороз усе міцнішав. Анна прекрасно розуміла, що довго не протримається. А навколо тільки порожня дорога, поля й ліс. Жінка вже ледь відчувала кінчики пальців на ногах. Ще й вітер піднявся. Анна кинулася до найближчого лісу.
По-перше, рухи зігрівають. По-друге, вона дуже сподівалася сховатися за деревами від пронизливого крижаного вітру. Ну а по-третє, Анна боялася, що Макс передумає і повернеться за нею. Краще вже замерзнути в зимовому лісі, ніж знову потрапити в руки до цього чудовиська, яке роками виношувало витончені плани помсти.
Але в гущавині було ненабагато краще. Мороз сковував, завдавав фізичного болю. А потім, потім раптом якось в одну мить стало легше. Навіть потеплішало. Замет під густою ялиною здався жінці м’якою периною. Вона опустилася просто в нього й не відчула холоду. Як приємно, як м’яко. Навалилася величезна втома. Очі заплющувалися самі собою. Анна розуміла, що потрібно триматися. Спати не можна в жодному разі. Але опиратися цій млості не залишалося сил.
З обіймів сну Анну вирвали чиїсь сильні руки. Це був Петрович. Поки він ніс її, загорнуту в пропахлий міцними сигаретами пуховик, Анна думала, що чоловік їй наснився. Але в теплій сторожці вона відійшла. Взяла себе в руки. До неї повернулася здатність мислити ясно.
Насамперед жінка викликала поліцію. І сюди, і в лікарню. Тільки б вони приїхали вчасно! Тільки б Макс не встиг дістатися до Федора, який нічого не підозрює! Петрович слухав нічну гостю, не перебиваючи. З кожним її словом він усе сильніше переконувався, що вчинив правильно, обравши життя відлюдника.
Люди… люди складні, дивні, незрозумілі. Хто винен у цій історії? Максим, який пережив у дитинстві стільки жахів і поневірянь? Анна, яка не впоралася з вихованням складної дитини? Чи, може, адміністрація дитячого будинку, що приховує від усиновителів минуле вихованців і не бажає шукати підхід до знедолених дітей?
Петровича дуже втомило спілкування з цією жінкою. Її розповідь вразила чоловіка до глибини душі. Він не хотів би всього цього чути, а тепер… Тепер Петрович точно знав: він буде знову і знову прокручувати важку історію в голові й переживати. Невідомо ще, чим тут усе закінчиться.
— А раптом він мене шукає? — захвилювалася Анна. — Раптом повернувся за мною, натрапив на мої сліди, а потім і на ваші?
— У мене є ствол, — відповів лісник, але тут же згадав, що залишив його біля лазні.
Чоловік встав і попрямував до дверей. Анна вчепилася в нього мертвою хваткою.
— Куди ж ви? Зачекайте! Не відчиняйте двері! Ви його не знаєте. Він може зачаїтися там під вікном і вичікувати. Він на все готовий. Це монстр, чудовисько, виплодок пекла.
Чоловік не став сперечатися. Анна явно була зараз не в собі. Воно й зрозуміло. Не варто нервувати її ще сильніше. І тут, тут пролунав стукіт у двері. Тихий, навіть якийсь делікатний. Жінка здригнулася. В її очах відбився жах. Вона зблідла буквально на очах. Петрович навіть злякався, чи не починається в неї серцевий напад.
У двері знову постукали. Анна безшумно задкувала в дальній кут, а Петрович уперше за довгі роки відчув, як його серце стискає крижана рука страху. Хто зараз стоїть на порозі його сторожки? Може, поліція, яка вже якраз мала підоспіти, чи все-таки спраглий помсти Макс? Сміливості для того, щоб поставити просте запитання «Хто там?», чомусь не вистачало.
— Відчиніть, поліція! — пролунав нарешті впевнений чоловічий голос.
Петрович і Анна перезирнулися. Страх ще не відступив. Хто знає, може це Макс намагається виманити їх назовні. Але тут підключився другий голос, який повідомив звання й прізвище. Сумнівів не залишилося. За дверима дійсно поліцейські.
Петрович відчинив двері. У дім увійшли четверо чоловіків у формі.
— Ви знайшли Макса? Схопили його? — Анна накинулася на тих, хто увійшов, із запитаннями. У її голосі звучав відчай.
— Ні, — заперечливо похитав головою старший із групи. — Але ми розіслали орієнтування й відправили наряд до лікарні. З вами все гаразд? Ви не постраждали? Допомога лікаря потрібна?
— Ні! — вигукнула Анна. Її знову почав бити сильний дрож.
Петрович бачив, як страх за сина змушує голос жінки зриватися, а все її тіло здригатися. Він накинув на плечі Анни плед. Може, це хоч трохи допоможе вгамувати її тремтіння?
— У такому разі вам потрібно проїхати з нами у відділення, підписати деякі документи, дати свідчення. І вам, чоловіче, теж, ви свідок.
— Та я нічого не бачив, просто її в лісі знайшов, — почав пояснювати лісник.
— Пройдемо, — повторив поліцейський.
— Добре, — знизав плечима чоловік.
Він гадки не мав, чим може допомогти слідству. Але раз треба, то куди діватися? І ще… Петрович розумів, що його присутність потрібна Анні. Вона була близька до істерики. Їй необхідна чиясь участь. Необхідна підтримка. За час очікування поліції вони ніби як встигли зблизитися. Жінка йому всю історію свого життя розповіла. Дуже непросту історію.
У відділенні їх розвели по різних кабінетах. Петровичу ставили запитання, дізнавалися в нього найменші подробиці про момент, коли він знайшов у лісі Анну. Той спокійно відповідав. Потім йому дали підписати протокол і відпустили…
