«Води…» — власний голос здавася Єві чужим. Наче це вимовив хтось інший. «Пити…» — світ виринав із в’язкої, липкої темряви шматками. Спочатку звук: настирливий, ритмічний писк монітора, що відраховував удари серця. Потім запах: різкий, стерильний запах дезінфекції та ліків.
І, нарешті, світло, нестерпно яскраве, що било по очах навіть крізь заплющені повіки.
— Тихше, тихше, Єво Дмитрівно, не рухайтеся, у вас катетер! — пролунав поруч спокійний чоловічий голос.
Хтось обережно підняв її голову і приклав до губ вологу марлю. Цілюща волога торкнулася язика, і Єва жадібно ковтнула, намагаючись при цьому розплющити очі. Повіки здавалися свинцевими.
— Де я? — прошепотіла вона, нарешті сфокусувавши погляд на постаті у світло-зеленому костюмі.
Перед нею стояв чоловік, на вигляд йому було близько тридцяти з гаком: темне волосся, втомлені очі, заховані за окулярами. На грудях висів бейджик, перевернутий зворотною стороною, але Єва встигла помітити написане маркером ім’я: «Артем». У руках він тримав швабру.
— Ви в реанімації, — відповів він, опускаючи її голову назад на подушку. — Ви потрапили в аварію, пам’ятаєте?
— Аварія… — слово луною відгукнулося в голові, викликавши спалах болю в скронях. Дощ, чорний асфальт, що блищить у світлі фар, поворот. Вона тисне на педаль, але машина не слухається. Педаль провалюється в порожнечу, немов перерізано нитку, що пов’язує її з життям.
— Машина… — видихнула вона. — Гальма, вони просто зникли.
— Не хвилюйтеся, — Артем повернувся до свого заняття, методично протираючи підлогу біля сусіднього ліжка. — Лікарі кажуть, ви народилися в сорочці. Струс, численні забої, але хребет цілий.
Двері палати з тихим шипінням відчинилися. В отворі з’явився черговий лікар, Андрій Васильович Коган — лисіючий чоловік із бігаючими очима. За його спиною маячила постать, яку Єва впізнала б із сотень тисяч інших. Це був Толя, її чоловік.
— Лікарю, я вас благаю, всього п’ять хвилин. — Голос чоловіка тремтів від хвилювання. — Я повинен її побачити, тільки швидко.
— Заметушився Коган, попутно ховаючи в кишеню халата щільний конверт. — Пацієнтка щойно прийшла до тями, їй потрібен спокій, і, будь ласка, без зайвих емоцій.
— Звичайно, звичайно, я буду тихше води, нижче трави, — Анатолій протиснувся в палату.
Він був бездоганний, як завжди. Дорогий костюм, укладка, запах парфумів, від якого у Єви раніше паморочилося в голові, а тепер підкотила нудота. Він кинувся до ліжка, ледь не збивши Артема, який вчасно відступив у тінь кутка.
— Єво! Євочко!
Толя завмер перед постіллю, взявши її здорову руку. Долоні чоловіка були спітнілими й холодними.
— Господи, щастя ж яке, ти прокинулася!
Єва дивилася на нього, і чомусь дотик не викликав звичного тепла. Навпаки, хотілося відсмикнути руку, але тіло було занадто слабким.
— Ти не впоралася з керуванням, — продовжував торохтіти чоловік. — Слідчий сказав, ти перевищила швидкість на повороті, але це неважливо, головне, ти жива. А залізяка? Та грець із нею! Куплю тобі десять нових машин!
— Я не перевищувала, — Єва насупилася, намагаючись зібрати думки до купи. — Я їхала обережно. Педаль… вона провалилася.
Очі чоловіка на секунду звузилися, але він одразу опанував себе.
— Тобі здалося, рідна, це шок, експертиза розбереться. Ти зараз не про це думай, тобі треба думати про здоров’я, про нас.
Толик подивився на всі боки. Його погляд впав на Артема, який продовжував мити підлогу в далекому кутку, наче не звертаючи уваги на те, що відбувається.
— Ей, ти! — рявкнув Анатолій, змінюючи тон на панський. — Санітаре, вийди звідси, не бачиш, у людей біда!
Артем повільно підняв голову. Погляд його був важким, зовсім не відповідним для простого прибиральника.
— Не дозволено, — спокійно відповів він. — Пацієнтка нестабільна, тож я маю перебувати поруч. Розпорядження заввідділення.
— Я сказав, пішов геть, — прошипів Анатолій. — Я домовився з Коганом.
— Коган тут не завідувач, — відрізав Артем і, відвернувшись, продовжив возити шваброю під сусіднім ліжком, але тепер він був ближче до Єви.
Анатолій скреготнув зубами, але вирішив не витрачати час на перепалку з обслугою. Він знову повернувся до дружини.
— Єво, послухай мене. — Він поліз у внутрішню кишеню піджака і дістав складений учечетверо папір. — Тут виникла невелика проблема, бюрократія, хай їй грець.
— Яка проблема? — Єва відчувала, що свідомість знову починає відпливати, їй дуже хотілося спати.
— Лікарі… потрібен дозвіл на операцію, термінову. Можливо, знадобиться втручання, якщо буде набряк, а ти була непритомна. Я, як чоловік, звичайно, дав згоду, але вони вимагають твого підпису. — Він квапився. — Це формальність, просто закарлючка.
Чоловік розгорнув документ, але тримав його так, що частина аркуша була загнута. Єва бачила тільки нижню третину: лінії для підпису, печатки та дрібний шрифт.
— Толю, мені погано, я не бачу літер, — поскаржилася вона.
— Та я вже все прочитав, все перевірив. — Анатолій дістав із кишені дорогу перову ручку, ту, що вона подарувала йому на річницю весілля. — Це стандартна форма згоди, просто підпиши тут, де галочка, і тебе відразу повезуть на процедури, тобі стане легше. Ну ж бо, люба, заради нашого майбутнього.
Він вклав ручку в її ослабілі пальці і своєю рукою направив її кисть до паперу.
— Ось тут, просто підпис, і тебе врятують.
У цей момент пролунав гучний брязкіт. Артем, проходячи повз її ліжко, ніяково зачепив металеве відро шваброю. Воно з гуркотом вдарилося об ніжку ліжка.
— Ти що робиш, га?!
