— Йди, йди, тільки недовго. Мені цей лікарняний дух поперек горла.
Анатолій вийшов, кинувши торжествуючий погляд на Артема, який так і тер один і той самий квадрат підлоги. Тамара Петрівна залишилася одна біля ліжка невістки. Постояла хвилину мовчки, розглядаючи бліде обличчя Єви. Потім, важко зітхнувши, підсунула стілець і сіла.
Артем напружився, готовий втрутитися, якщо гостя почне щось робити. Але Тамара Петрівна раптом зняла окуляри і почала протирати їх хусткою. Її плечі поникли.
— Ех, Єво, Єво, — тихо промовила вона, і в її голосі пролунала дивна гіркота. — Допрацювалася ти, згоріла на роботі. А заради чого?
Єва не ворушилася, хоча серце калатало так, що здавалося, ковдра підстрибує.
— Я ж тобі казала: народи дитину, плюнь на цей бізнес, — продовжувала свекруха, дивлячись на нерухому жінку. — А ти все кар’єра, кар’єра…
Тамара Петрівна раптом схлипнула.
— Думаєш, я не знаю? Сліпа я, чи що? — Свекруха витерла очі хусткою. — Знаю я про його романи на стороні.
Єва ледве стрималася, щоб не моргнути. Тамара Петрівна все знає. Але це ще пів біди. Свекруха нахилилася ближче, немов сповідаючись.
— Він же гравець. Все програє. Фірму твою обкрадає.
Сльози текли по щоках літньої жінки, залишаючи вологі доріжки.
— Ось такий він, мій синочок улюблений. А ти лежиш тут, нічого не знаєш. І слава богу.
Єва більше не могла терпіти. Біль і розпач у голосі свекрухи пробили її броню. Вона зрозуміла: вони в одному човні. Їх обох зрадила одна й та сама людина.
Єва повільно повернула руку долонею догори і накрила пальці свекрухи, що лежали на краю ліжка. Потім слабо стиснула їх. Тамара Петрівна здригнулася і відсмикнула руку.
— Ой!
Вона подивилася на Єву. Погляд невістки змінився. Він став осмисленим, живим і повним співчуття.
— Єво! — прошепотіла Тамара Петрівна. — Ти мене чуєш?
Єва повільно кивнула і приклала палець до губ.
— Тсс! — ледь чутно видихнула вона.
Тамара Петрівна завмерла, відкривши рота. В її очах змінилася ціла гама емоцій: переляк, недовіра, розуміння і, нарешті, рішучість. Свекруха була жінкою старого гарту, колишнім директором овочебази, і міркувала швидко.
У цей момент двері відчинилися, і увійшов Анатолій.
— Ну що, мам, усе? Поїхали, закину тебе додому.
Вона встала.
— Поїхали, синку, — сказала Тамара Петрівна єлейним голосом. — Бідна Євочка, зовсім погана.
При цьому свекруха непомітно підморгнула їй і вийшла. Єва видихнула. У неї з’явився новий союзник.
Артем ішов коридором, штовхаючи перед собою візок із білизною. Він відчував на собі погляди, косі й недобрі. Персонал шепотівся. Лариса пустила слух, що він п’є на роботі.
У кишені халата завібрував телефон. Невідомий номер.
— Слухаю.
— Артеме Валерійовичу? — Жіночий голос, незнайомий, різкий. — Це Оксана Вікторівна, соціальна служба.
Серце Артема забилося сильніше.
— Оксана Вікторівна… Та сама, що курирувала справу його доньки, Маші. — Так, що сталося? З Машею все гаразд?
— Поки що так, але, боюся, ненадовго. Ми переглядаємо її справу. Є думка, що дитячий будинок номер п’ять не відповідає потребам дитини. Вона дівчинка складна, замкнута. Готуємо документи на переведення.
— Куди?
— У спецшколу-інтернат для важких підлітків. В області.
— З глузду з’їхали?! — закричав Артем, забувши про тишу в лікарні. — Маша відмінниця. Вона тиха дівчинка. Яка спецшкола?
— Ну, це всього лише ваша думка, — голос Оксани був крижаним. — А у комісії інша. До речі, Артеме Валерійовичу, я чула, ви зараз працюєте в лікарні, в реанімації?
— До чого тут це?
— А до того. Моя сестра, Лариса, скаржилася на вас. Каже, ви надто цікаві. Лізете не у свої справи. Заважаєте працювати нормальним професіоналам.
Артем завмер. Тепер стало зрозумілим усе.
— Що вам потрібно? — глухо запитав санітар.
— Нічого особливого. Просто перестаньте лізти не у свої справи. Досить чергувати біля палати Красильникової. Сходіть у відпустку, на лікарняний, на тиждень. І тоді Машенька залишиться в місті. А може, навіть ми розглянемо питання про повернення її батькові, коли знайдете нормальну роботу.
— Ви що, торгуєте дітьми?
— Ми вирішуємо питання. У вас доба на роздуми.
Пішли гудки. У Артема потемніло в очах. Його маленька донька. Єдине, заради чого він жив після смерті дружини. Але Артем не міг обирати. Зрадити Єву означало приректи її на смерть. Не зрадити — означає знищити свою доньку.
Він увійшов до палати до Єви. Обличчя санітара було сірим.
— Артеме, що сталося?
— Мені потрібно піти, — сказав він, не дивлячись на неї. — Вибачте, я не можу більше вас охороняти.
— Чому? — Єва помітила його тремтячі руки. — Вони вам погрожували?
— Вони добралися до моєї доньки. Вона в дитячому будинку. Сестра Лариси в опіці. Вони хочуть відправити Машу в інтернат, якщо я не піду з роботи.
Єва замовкла, розуміючи всю безвихідь його становища.
— А як звати соцпрацівника? — запитала вона діловито.
— Оксана Вікторівна.
— А прізвище?
— Рибакова, здається.
— Рибакова… — Єва насупилася. — Я постараюся дізнатися по своїх каналах. Щоправда, трохи пізніше, але все одно. Не приймайте близько до серця. Швидше за все, це лише погрози.
Артем згідно кивнув, у глибині душі вже ні на що не сподіваючись.
А вночі в приймальний покій привезли безхатька.
— Оформляйте як невідомого, — буркнув лікар швидкої. — Знайшли на трасі в кюветі. Начебто машина збила, хоча, може, і сам упав.
Артем, який чергував у приймальному, прийняв каталку.
— Давай його в санпропускник, відмити треба, — скомандував він.
Дідусь застогнав, притискаючи до грудей праву руку. Кулак був стиснутий намертво.
— Дідулю, розтисни руку, помити треба, — попросив Артем.
— Не віддам… — прохрипів безхатько. — Це я знайшов.
— Що знайшов?
