Єва, забувши про свої забої, підвелася, намагаючись затиснути рану на плечі свого рятівника. Він був блідий, на чолі виступив піт, але все ж перебував у свідомості.
— Живий… — видавив Артем крізь зціплені зуби. — Здається, кістку зачепило в плечі.
— Ви як? Цілі?
— Лікарі! Людина поранена! — закричала вона в бік коридору.
У палату вбігли медсестри і блідий, тремтячий Коган.
— Що відбувається? — запитав лікар, побачивши кров.
— Ваш подільник щойно намагався мене позбутися, — крижаним тоном сказала Єва, дивлячись йому прямо в очі. — І якщо ви зараз же не врятуєте цю людину, я особисто простежу, щоб ви згнили в найбруднішій камері.
Коган позадкував, але професіоналізм узяв гору.
— В операційну! Швидко! Каталку!
Артема повезли. Єва залишилася одна, дивлячись на кинутий пістолет на підлозі.
Через годину в палаті були вже зовсім інші люди. Слідчий Громов, кремезний чоловік із чіпким поглядом, пакував пістолет у пакет.
— Значить, кажете, чоловік? — перепитав він, записуючи свідчення.
— Так, Анатолій Красильников.
— Ми оголосили план «Перехоплення», далеко не втече.
У цей момент двері відчинилися, і в палату вкотили Артема. Він був у пов’язці, але наполіг, щоб його не залишали в загальній палаті.
— Товаришу слідчий, — слабко сказав він, — у мене для вас дещо є.
Артем кивнув на тумбочку, де лежав старенький відеореєстратор.
— Що це?
— Громов узяв прилад.
— Це те, що шукав Анатолій. Запис, зроблений прямо перед аварією. Там він у всьому зізнається.
Громов подивився на санітара, потім на Єву.
— Ну, якщо там те, що ви кажете, — це спланований замах на вбивство.
І тут же ввімкнув запис. Голос Анатолія, хвалькуватий і жорстокий, наповнив палату. Громов вимкнув прилад і сховав його в сейф-пакет.
— Цього достатньо. Тепер він не просто втікач, а особливо небезпечний злочинець.
У цей момент раптом задзвонив телефон Єви, який їй повернув Артем. Невідомий номер. Вона увімкнула гучний зв’язок.
— Єво, не клади слухавку, благаю! — пролунав у динаміку голос Інги, що захлинався сльозами. — Громов…
Інга впізнала голос співробітниці Єви.
— Ти ще смієш мені дзвонити?
— Єво, Толя божевільний, він замкнув мене! Я в заміському будинку, у підвалі. Він дізнався, що я хотіла втекти з бази. Врятуй, я все розповім! Я здам усі рахунки, усі офшори, тільки витягни мене!
Єва подивилася на Громова. Той кивнув і жестом показав: «Питайте адресу».
— Де ти, Інго?
— Селище Лісне, Сосновий дім, 12. Це його таємний будинок. Він на підставну особу оформлений. Будь ласка, допоможи, Єво, він скоро буде тут!
— Чекай. — Коротко відповіла вона і відключила дзвінок.
Громов уже віддавав команду по рації.
Через пів години Інгу звільнили. Вона, трясучись від страху, здала слідчим таку «чорну бухгалтерію», якої вистачило б на десяток кримінальних справ. Анатолія ж у будинку не виявилося. Він знову вислизнув, немов щур, що відчуває, як корабель іде на дно.
У палаті життя йшло своєю чергою. Артем швидко йшов на поправку. Куля пройшла навиліт, не зачепивши кістки і великої артерії. І якось удень у палату боязко постукали.
— Можна? — запитала жінка в скромному пальті.
Обличчя її здалося Артему смутно знайомим.
— Ви до кого? — запитав він.
Жінка подивилася на нього, і її очі наповнилися сльозами.
— Артеме Валерійовичу, ви мене не пам’ятаєте? Я дружина Ковальова, того пацієнта, який помер у вас на столі п’ять років тому.
Артем завмер. Тінь минулого знову накрила його.
— Пам’ятаю, — глухо сказав він. — Прийшли нагадати, що я винен? Я за це відсидів.
— Ні. — Жінка ступила вперед, стискаючи в руках сумочку. — Ні, Артеме Валерійовичу, я прийшла попросити вибачення.
Єва, яка читала книгу, відклала її і уважно прислухалася.
— Вибачення? — перепитав Артем.
— Мій чоловік, Валера, він не від вашої помилки помер. Він пив таблетки, антидепресанти і ще якісь сильні стимулятори. Він приховав це від вас перед операцією. Боявся, що все скасуєте.
— Але експертиза… — почав Артем. — Експертиза показала передозування наркозу.
— Експертизу підробили. — Жінка опустила голову. — Той лікар, ваш заступник, він прийшов до мене тоді і сказав: «Якщо будете мовчати про таблетки, ми виплатимо вам величезну компенсацію. А якщо скажете — не отримаєте ні копійки і чоловіка не повернете». А я залишилася одна, з дітьми, без грошей. Я злякалася. Взяла гроші і промовчала. А вони все звалили на вас.
У палаті запала тиша. Артем дивився у вікно, але бачив не лікарняний двір, а ті роки колонії, зламану кар’єру і дитячий будинок доньки.
— Чому ви прийшли? — тихо запитав він.
— Я… мені залишилося недовго. Четверта стадія. Я не можу піти з таким гріхом на душі. Я все написала. Завірила у нотаріуса, ось. — Вона поклала на стіл папку. — Я готова підтвердити це в поліції, поки я жива. Вибачте мені.
Артем мовчав. Єва бачила, як ходять жовна на його вилицях.
— Я не тримаю зла, — нарешті сказав він. — Дякую, що прийшли.
Жінка, схлипуючи, вибігла з палати. Єва тихо зауважила:
— Артеме, це ж шанс. Мої адвокати розберуться з цим. Ми доб’ємося перегляду справи. Тебе повинні виправдати.
— Можливо. — Санітар втомлено посміхнувся. — Але навряд чи твої адвокати повернуть час.
— Зате можна повернути майбутнє.
Десь на околиці міста, у дешевому готелі, Анатолій дивився новини по маленькому телевізору. Обличчя його було сірим, неголеним. «Розшук особливо небезпечного злочинця Анатолія Красильникова». Обклали з усіх боків, як звіра прапорцями. Інга здала. Всі здали. Грошей майже не залишилося. Картки були заблоковані. Тікати просто нікуди.
І в цей момент у його запаленому мозку народилася остання божевільна ідея.
«Я повинен зробити їм боляче. Артем. Цей герой. У нього ж є донька».
І він згадав розмову з Ларисою, яка тепер теж давала свідчення, але встигла розповісти йому про доньку Артема. П’ятий дитячий будинок. Маша.
«Якщо я заберу її, якщо я буду її тримати, вони дадуть мені піти».
Анатолій надів кепку, насунув козирок на очі і вийшов із номера. Двір притулку був залитий сонячним світлом. Діти грали у футбол. Анатолій підійшов до воріт.
— Здрастуйте, я волонтер, — сказав він охоронцю на вході, показуючи фальшиве посвідчення. — Привіз подарунки для Маші Соколової. Можна її покликати? Я на хвилинку, до машини.
Охоронець, літній і неуважний, махнув рукою.
— Соколова, до тебе прийшли!
До воріт наблизилася дівчинка років десяти, тоненька, з великими серйозними очима — копія очей Артема.
— Ви хто?
