— запитала вона недовірливо.
— Татко прислав. — Анатолій посміхнувся найдобрішою посмішкою. — Він у лікарні, пам’ятаєш? Попросив привезти тебе до нього. Сюрприз! Ходімо, машина за рогом.
— Тато б сам подзвонив, — засумнівалася Маша, але все-таки зробила крок уперед.
— А в нього телефон сів. Ну ходімо ж, він чекає!
У цей момент Анатолій, втративши терпіння, схопив дівчинку за руку і потягнув до виходу.
— Відпустіть! — закричала Маша. — Допоможіть!
— Тихіше ти! — прошипів Анатолій, затискаючи їй рот долонею.
Але Маша була донькою хірурга і знала, де боляче, тож з усієї сили вкусила за м’ясисту долоню. Анатолій відсмикнув руку. Маша заволала на весь голос.
З воріт дитбудинку, як горох, посипалися підлітки. Старші хлопці, почувши крик «наших б’ють!», не розбиралися в деталях.
— Е, мужик, ану стій! — Вони оточили машину Анатолія.
— Відійдіть ви, а! — крикнув він, сівши за кермо.
Але один із хлопців, спритний як мавпа, застрибнув на капот. Інший проколов шину складаним ножиком. Анатолій натиснув на газ. Але машина лише смикнулася і не зрушила з місця: хтось заткнув вихлопну трубу ганчіркою.
Через дві хвилини під’їхав поліцейський патруль, викликаний директором. Анатолія витягли з машини і поклали обличчям в асфальт.
— Ти не уявляєш, як ти влип! — сказав йому один із підлітків. — Машка в нас недоторканна. Її батя — світовий мужик!
Через три тижні Єву нарешті виписали. Вона почувалася ще слабкою, але дуже щасливою. Жах нарешті закінчився. Щоправда, була одна новина, яка не давала їй спокою.
— Вагітність — шість тижнів, — сказав гінеколог, дивлячись у картку. — Плід розвивається нормально, незважаючи на ваші травми. Це диво, Єво Дмитрівно!
Вона сиділа в палаті, дивлячись у вікно. Дитина, про яку вона мріяла роки, але…
— Це дитина Анатолія, — сказала Єва Артему, коли той прийшов провідати її перед випискою. — Дитина людини, яка хотіла мене вбити. Гнила кров!
Артем взяв її за руку.
— Дитина не винна, Єво. Вона не обирала батька.
— Я боюся… а раптом він буде таким самим?
У палату увійшла Тамара Петрівна. Так уже вийшло, що свекруха застала останні слова.
— Не буде, — твердо сказала вона, — тому що виховувати його будеш ти. Гени — це схильність, а людиною роблять люди навколо. Це моя внучка або онук, і я тобі присягаюся: кістьми ляжу, але вирощу з нього Людину.
Єва поклала руку на живіт. Там, усередині, зароджувалося нове життя.
Суд над Анатолієм був показовим. Він намагався симулювати божевілля, пускав слину, кричав, що чує голоси, але психіатрична експертиза визнала його осудним.
— Підсудний, вам є що сказати? — запитав суддя.
Анатолій подивився в зал. Там сиділи Єва, Артем і його мати.
— Та пішли ви всі! — прошипів він.
Суддя зачитав вирок: п’ятнадцять років суворого режиму. Замах на життя людини, шахрайство, спроба викрадення неповнолітньої дитини.
Інга отримала три роки умовно. Лікар Андрій Коган — сім років і позбавлення права займатися медициною.
Минуло пів року. Яскраве сонце заливало ґанок нової будівлі. На вивісці золотими літерами горіло: «Клініка реабілітації “Нове життя”».
Єва в красивій сукні, що підкреслювала круглий живіт, перерізала червону стрічку свого нового закладу приватної медицини. Поруч стояв Артем. Щоправда, тепер не в костюмі санітара, а в строгому костюмі головного лікаря. Його повністю виправдали. Ліцензія висіла в рамці його кабінету. Маша стояла поруч, тримаючи тата за руку. Вона жила з ним уже три місяці.
— Вітаю, колего, — посміхнулася Єва, передаючи Артему ножиці.
— Дякую, бос, — відповів він.
Коли гості розійшлися і вони залишилися одні в холі, Артем повернувся до Єви.
— Я повинен дещо сказати. Я довго думав.
— Про що?
— Про нас. Про дитину. — Він глибоко зітхнув. — Я знаю, чия це дитина. Але разом із тим хочу, щоб вона носила моє прізвище. І щоб ти теж носила моє прізвище.
Єва завмерла.
— Ти робиш мені пропозицію?
— Так. Я пропоную провести разом усе життя, що нам залишилося. Я кохаю тебе, Єво. І буду любити цю дитину, тому що вона твоя. А батьківство — це не гени.
Єва заплакала.
— Я згодна, — прошепотіла вона.
До ґанку клініки під’їхало таксі. З нього, крекчучи, вибрався Степан Ілліч — колишній бродяга, а нині чисто поголений, у випрасуваному костюмі, завгосп клініки. Він тягнув величезну коробку. Слідом вийшла Тамара Петрівна, сяюча, як мідний таз, з новою дитячою коляскою. І хоча народжувати було рано, вона потихеньку готувалася.
