Анна йшла з роботи засмучена. Знову був конфлікт із завідувачкою аптеки, де вона працювала фармацевтом.
— Ні, Анюто, ми з тобою в трубу колись вилетимо, — виговорювала Заріна Вікторівна. — Ну скільки разів я тобі казала: продавати, пропонувати насамперед дорогі препарати! А ти знову за своє. «Ой, бабуся сама, дорогенька, запитала, а ти? Навіщо вам цей? Візьміть інший, він не гірший, але втричі дешевший». Це що, бізнес так будується?
— Ну, треба ж про людей думати, — боязко виправдовувалася Анна. — Ви ж знаєте, яка пенсія і скільки на ліки йде.
— Не знаю і знати не хочу! У цієї бабки, може, купа дітей та онуків. Нехай допомагають. Ми тут до чого? У твою зміну обіг мало не вдвічі менший, ніж у Марини. Ось це я знаю точно.
Прикро було все це чути, але Анна знала: наступного разу вона вчинить так само. Її співчуття не можна було викорінити.
До того ж вона знала, що дешеві препарати нерідко значно дієвіші за дорогі. Навіщо переплачувати? Її змінниця ж справді намагалася продавати те, що дорожче. І Анна розуміла: її й тримають в аптеці здебільшого тому, що вона людина безвідмовна.
Робота у них була цілодобова, і Марина завжди намагалася відмовитися від нічних змін, посилаючись то на самопочуття, то на щось ще.
Але Аня завжди погоджувалася, і це попри те, що у неї сім’я. Щоправда, чоловік дивився на це з розумінням.
До того ж, працюючи менеджером у компанії з продажу біологічно активних добавок, він частенько їздив у відрядження. Ну а чого їй було сумувати вдома самій?
Жили вони вже понад три роки, але дітей не було. Хоча Аня дуже мріяла, а ось Вадим казав, що ще зарано.
— Народжувати дітей, живучи в орендованій квартирі — це ж безумство. Почекай трохи, га?
