— Можна-то можна, тільки вона ж без свідомості, — відповів лікар.
Анна схилилася над пацієнткою, покликала її, попросила отямитися, але та не чула. Дівчина прибрала з її обличчя пасмо волосся і помітила на шиї медальйон на ланцюжку. Замочок, мабуть, зламався, так що, ледь Анна доторкнулася, він відкрився.
І в ньому була стара чорно-біла фотографія маленького хлопчика. Аня роздивилася її. На шийці дитини було ясно видно родиму пляму у формі півмісяця.
Анна вражено зойкнула і повернулася до Євгена. Потім відігнула комір його сорочки. І там була така сама пляма.
— Дивись, вона твою дитячу фотографію при собі носить. Може, це твоя мама? — заворожено вигукнула вона.
Євген схилився над ліжком.
— Тамаро Федорівно… — покликав він. — Мамо?
Почувши його, жінка раптом розплющила очі й прошепотіла:
— Синочку, ти знайшов мене?
Аня плакала осторонь, закривши обличчя руками. У Євгена в очах теж застигли сльози. Трохи прийшовши до тями, жінка розповіла історію свого зникнення з життя сина.
— Я бухгалтером працювала у бізнесмена одного. Дізналася про його махінації й мовчати не стала. А він вирішив мене прибрати. Спалив квартиру, найняв людину, щоб той мене в ліс вивіз. А там чомусь не добив.
— А ви пам’ятаєте, хто це був? — запитала Аня, вже передчуваючи відповідь.
— Пам’ятаю. Звати його Рожков Олег, але живе він під іншим іменем — Бєлов Вадим. Вже не знаю, як йому це вдалося. І що дивно: його пам’ятаю, а життя своє начисто забула. Імені не пам’ятала, сина рідного… Пам’ятала, що є він, але де, як звуть…
