«Здається мені, Алечко, час починати будувати будиночки для гостей». Усю осінь Алевтина возилася з городніми грядками, збирала врожай і робила заготовки на зиму. Віктор серйозно став будувати прибудову до будинку. Йому сподобалося приймати гостей, і в душі він сподівався, що Ігор дотримає обіцянку і приїде на відпочинок до них у гості.
Чоловік і жінка разом ходили в ліс по ягоди та гриби, варили варення і займалися соліннями. А довгою зимою Алевтина Вікторівна пряла пряжу з вовни кроликів, в’язала теплі шкарпетки, рукавиці та інші речі. Так пролетіла зима, а за нею і весна. Господарство літньої пари поступово розширювалося, і клопоту побільшало.
Одного вечора вони закінчували скопувати ділянку під посадку картоплі, як раптом до будинку одна за одною під’їхали кілька легкових машин. «Хто це, Вітю?» — дивувалася Алевтина. «Зараз подивимося». Віктор пішов до воріт. Назустріч чоловікові йшов Ігор. «Ну, здорово, господарю!» — крикнув він, угледівши Віктора. «Як поживаєте? Чи здорові?»
«Здорові, слава Богу! Алю, глянь, хто до нас приїхав!» Чоловіки обнялися, радіючи зустрічі. «Приймеш на постій? Хочу тиждень погостювати, на риболовлю сходити, в лісі погуляти, просто відпочити». «Чого питаєш? Ми тільки раді таким гостям!» — посміхався, поплескуючи Ігоря по плечу, Віктор. «Тільки, Вітю, я не один. Приймеш?»
«А скільки вас?» — поцікавився лісник. «Це все до нас, чи що?» «Ага». «Так веди гостей, розберемося». З машин почав висипати народ. Чоловіки, жінки, діти. Алевтина тільки ахнути встигла, як її оточили молоді жінки, тиснули руку і називали свої імена, запитували, куди нести речі та продукти. «У дім, дівоньки, у дім», — відповідала Алевтина, що було розгубилася.
Поступово все заспокоїлося. Суєти наче й не бувало. Жінки взялися за готування, а чоловіки поставили у дворі кілька наметів. «Ось же які розумниці!» — думала Алевтина. Дітям налагодили ліжка в будинку, а дорослі розмістилися у дворі. Галас, веселощі, радість від дитячих голосів оселилася в тихому до цього дня будинку Алевтини і Віктора на цілий тиждень.
Діти із задоволенням годували тварин, ходили на озеро з батьками, гралися на вулиці за воротами. Жінки допомагали Алевтині, хоч вона і відмовлялася від допомоги: все ж люди відпочивати приїхали. А в чоловіків справ знаходилося на весь день, і все їм у радість було — різноманітність. Віктор навіть на полювання водив гостей, а вже риболовля як їм сподобалася!
На прощання Алевтина зібрала для гостей подарунки: шкарпетки та рукавиці з кролячої вовни, варення з лісових ягід, грибочки мариновані та засолені, в’ялену і копчену рибу, спійману самими гостями. Довго обіймалися і не могли розлучитися господарі зі своїми постояльцями, так зріднилися за цей тиждень. А коли міські поїхали, Алевтина виявила в кімнаті під скатертиною гроші та листівку з побажаннями всього найкращого і надією на нову зустріч.
«Ось ми й заробили перші гроші на своєму господарстві», — радісно посміхався Віктор. Він відчував, що скоро в цьому будинку будуть нові гості, і не прогадав. Через тиждень приїхала ще одна група з трьох сімей. «Ми від Ігоря. Він сказав, відпочинок тут у вас знатний», — завів розмову чоловік на ім’я Володимир. «Відпочинок хороший. Заходьте у двір», — запросив Віктор.
Чутки швидко ширяться, а добро до добра тягнеться. Кілька років пролетіло непомітно. Тепер із травня по вересень у гості до Алевтини з Віктором постійно приїжджали туристи з різних міст. Хто на день-другий, а хто й на тиждень. Віктор встиг побудувати кілька літніх будиночків, купив два човни і поставив коптильню. Людям з мегаполісів і галасливих міст подобалося відпочивати в оточенні дикої, незайманої людиною природи.
Плату за проживання господарі не просили і не встановлювали жодних тарифів, адже гості багато в чому їм допомагали. Але туристи завжди залишали гроші, які Віктор вкладав у нові споруди, купівлю корму для худоби та інших потрібних речей. Того дня вони чекали чергових гостей. «Глянь-но, хтось їде», — крикнув Віктор жінці. «Здається, наші».
Біля воріт зупинився чорний джип. З нього вийшов чоловік. Він зі здивуванням дивився на добротний будинок із красивими різьбленими лиштвами, на незнайомого чоловіка, на рись у загоні. «Не те ж… Невже син це мій приїхав», — прикриваючи рукою очі від сонця, тихо промовила Алевтина. Вона зробила кілька кроків уперед, посміхнулася, нахиливши голову.
«Здрастуй, синку». Від вигляду здорової, покращалої, веселої матері у Віталіка підкосилися ноги. Він обійняв матір і заридав. Гладячи сина по голові, Алевтина промовила тихі слова, які колись сказав їй Віктор: «Тут наша батьківщина, синку. Карпатський ліс, він якоюсь пам’яттю предків володіє. Береже тих, хто під його соснами народився і виріс. Все буде добре. Я знаю».
