Літній гробар залишився на кладовищі після похорону молодої дружини банкіра. Він уже йшов, коли почув тихий скрегіт з-під землі. Вирішивши, що йому здалося, він зробив крок, але звук повторився. Те, що він зробив потім, шокувало все місто.
Сьогодні ховали багатих. Матвій Петрович визначав це безпомилково — не за прізвищем на свіжовикопаній табличці, а за запахом. У багатих похоронів був свій, особливий аромат: суміш дорогих парфумів, ладану вищого ґатунку і ледь вловимої нотки лицемірної скорботи, яка йшла від людей у норкових манто та ідеально скроєних костюмах.
Він стояв віддалік, за розлогою плакучою вербою, і спостерігав за процесією, що повільно рухалася до свіжої могили. Попереду йшов банкір Воронцов Арсеній Павлович — «хазяїн міста», як його поза очі називали. Високий, сивіючий, з обличчям, висіченим з каменю, він йшов, підтримуючи під лікоть літню жінку, ймовірно, тещу. Його власне обличчя не виражало нічого, крім втомленої солідності: ані сльози, ані м’яза, що здригнувся б.
Поруч із ним дріботіла ціла свита: помічники, партнери, чиновники з мерії. Всі з однаково пісними обличчями, наче скорбота була частиною ділового дрес-коду.
— Молода зовсім, — прошепотіла поруч прибиральниця тітка Паша, втираючи ніс картатою хусткою. — Двадцять вісім всього. Кажуть, серце. Хіба в такому віці від серця помирають?
Матвій Петрович промовчав. За свої шістдесят вісім років, сорок з яких він провів тут, на цій землі, що приймає всіх без розбору, він надивився всякого. Він знав, що смерть не обирає за віком чи статусом. Вона просто приходить, як осінній дощ. І в неї немає ні логіки, ні справедливості.
Він бачив, як ховали немовлят і столітніх старих, героїв війни і бандитів з дев’яностих. Для нього, людини, чия професія — проводжати в останню путь, усі були рівні. Але до багатих у нього було своє, особливе ставлення. Глуха, застаріла неприязнь, яку він не намагався приховувати. Вона народилася десять років тому, у той страшний день, коли він втратив свою єдину доньку — свою Ганнусь.
Спогад накотив раптово, як завжди, без попередження, гострий і болючий, наче скалка скла в серці. Ані було сімнадцять. Весна. Випускний клас. Мрії про вступ до медичного. Вона хотіла лікувати людей, рятувати життя. А потім — безглузда ангіна, звичайна застуда.
Дільничний лікар, молода дівчина, щойно з інституту, прописала антибіотик, не спромігшись запитати про алергію. А вона була. Страшний, миттєвий анафілактичний шок. Матвій Петрович досі пам’ятав, як прибіг додому з роботи, викликаний дзвінком переляканої дружини. Аня лежала на підлозі у своїй кімнаті, синя, вже не дихала. І ця лікарка, що розгублено стояла поруч, лепетала щось про нетипову реакцію.
Потім був суд. Довгий, принизливий. Він найняв адвоката, заліз у борги, продав усе, що можна було продати. Але проти клініки, яка належала шанованій у місті людині, у нього не було шансів. Лікаря виправдали. «Лікарська помилка без злого умислу» — так було написано у висновку.
З того часу його світ розколовся. Дружина, не витримавши горя, згасла за два роки. А він залишився один у своїй маленькій сторожці на краю кладовища, наодинці з тишею та пам’яттю. Він зненавидів їх усіх: багатих, впливових, тих, хто міг купити собі правосуддя, тих, для кого людське життя було лише рядком у бухгалтерському звіті.
Процесія зупинилася біля могили. Священик у золотій ризі затягнув монотонну молитву. Матвій Петрович відвернувся. Йому було фізично боляче дивитися на цю зрежисовану виставу. Труну з полірованого вишневого дерева, усипану білими трояндами, повільно опустили в чорне прямокутне провалля землі.
Перша грудка землі глухо вдарилася об віко. Матвій Петрович здригнувся. Цей звук він знав краще за всіх на світі. Звук остаточності. Звук, після якого вже нічого не можна змінити.
Коли останні гості роз’їхалися на своїх блискучих іномарках, залишивши по собі гору в’янучих квітів і відчуття порожнечі, Матвій Петрович узявся за лопату. Робота заспокоювала. Мірні рухи, фізична втома, запах сирої землі — все це допомагало відігнати важкі думки. Він працював мовчки, зосереджено, формуючи акуратний могильний пагорб. Сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи небо у тривожні багряні тони.
Закінчивши, він присів на лавку біля могили своєї Ані. Вона була поруч, всього за двадцять кроків. Простий гранітний пам’ятник, фотографія усміхненої дівчини з двома кісками і скромний букетик осінніх айстр.
— Ось так, доню, — тихо сказав він у порожнечу. — Ще одна молода пішла. У них там, нагорі, своя справедливість, не наша.
Він дістав із кишені маленьку, відполіровану до блиску дерев’яну пташку — снігура. Цю фігурку він вирізав для Ані, коли їй було п’ять. Вона ніколи з нею не розлучалася. Після її смерті він знайшов пташку під подушкою і з того часу завжди носив із собою. Його талісман. Його вічний біль.
Він довго сидів, перебираючи пальцями гладке дерево, поки сутінки не згустилися, перетворивши кладовище на царство тіней. Пора було додому, в сторожку. Потрібно було розтопити піч, зварити картоплі, перечитати в сотий раз стару, зачитану до дірок книгу. Він підвівся, поправив горбок на Аниній могилі і повільно побрів до виходу. Кроки гулко віддавалися у вечірній тиші.
Кладовище вночі жило своїм особливим життям. Скрипіли старі дерева, шелестів вітер в облетілих кронах десь біля пагорбів. Матвій Петрович не боявся цих звуків. Він був тут своїм.
Він уже майже дійшов до воріт, коли почув це. Тихий, ледь вловимий скрегіт. Він зупинився, прислухаючись. Вітер? Щур? Він звик до нічних шурхотінь. Але цей звук був іншим. Він був методичним. Наче хтось шкрябав нігтями по дереву зсередини. Звук долинав з боку свіжої могили Воронцевої.
— Здалося, — пробурмотів Матвій Петрович, струснувши головою. — Старію, зовсім розум втрачаю.
Він зробив ще крок до воріт. І тут звук повторився. Гучніше, виразніше. Це був не скрегіт. Це був тихий, відчайдушний стукіт. Стукіт з-під землі. У нього похололо в спині. Кров відхлинула від обличчя, залишаючи крижану порожнечу.
Він завмер, не в силах поворухнутися, вслухаючись у тишу, яка раптом стала оглушливою. І в цій тиші, десь глибоко, під шаром свіжої, вологої землі, хтось відчайдушно благав про допомогу. Тиша, густа і в’язка, як смола, обволікала кладовище. Матвій Петрович стояв, не рухаючись, боячись дихати. Серце калатало в грудях, як спіймана пташка, гулко, нерівно віддаючись у скронях.
Він вслухався, напружуючи слух до межі, намагаючись відділити реальність від мани. Може, це корінь старого дерева, потривожений розкопками, шкрябає по труні? Або миші, вічні мешканці цього міста мертвих, затіяли свою нічну метушню? Він прожив тут сорок років і знав усі звуки цього місця, знав, як стогнуть від вітру вікові сосни, як шелестить сухе листя, гнане по доріжках, як тріщить від морозу промерзла земля.
Але цей звук був чужим. Він був живим. Скрегіт. Тихий, уривчастий, але наполегливий. А потім знову стукіт. Негучний, приглушений товщею землі, але виразний. Тук, тук, тук. Пауза. І знову тук…
