— промуркотіла вона, сідаючи напроти.
— Я хотів би запитати те саме у вас, але, здається, ми вже обідаємо разом. — Чоловік швидко перехопив пас. — Петро.
— Дарина. — Дівчина сліпуче всміхнулася і простягнула йому руку з довгими бежевими нігтями.
— Хочете що-небудь? — Чоловік одразу ж пішов в атаку, внутрішньо радіючи. Адже настільки красиві панянки давно йому не траплялися.
Даша блискавично окинула його поглядом знизу вгору, оцінила дорогі кросівки, брендове поло, телефон останньої моделі та ключі від іномарки.
— Насправді я не надто голодна, — співуче промовила вона. — Хіба що салат і ще келих шампанського.
Через п’ять хвилин замовлення вже стояло перед дівчиною. Петро про себе відзначив, що салат пані обрала вельми дорогий, а шампанське — відоме і французьке. Таке часто подавали на прийомах у знаменитостей. Добре, що сьогодні на карті вистачало грошей для подібної розкоші.
За обідом між парочкою зав’язалася розмова.
— Часто тут обідаєте? — запитувала Даша.
— Не дуже. Робота стільки сил забирає. — Петро картинно похитав головою.
— Ви, напевно, інвестор або топ-менеджер? Чи перспективний актор? — припустила дівчина.
— Усього потроху, — ухилився Петро.
Обід розтягнувся на кілька годин. За цей час чоловік усе-таки не встояв і випив келих вина зі своєю чарівною супутницею. А та й зовсім демонструвала легку стадію сп’яніння, реготала, будувала вічка і всіляко демонструвала те, чим її нагородила природа. А в обтислих штанах і топі з глибоким декольте це не становило труднощів.
Після обіду Даша запропонувала покататися містом. Петро був тільки за. Він із кам’яним обличчям розрахувався, навіть не дивлячись у чек, і під руку з новою прихильницею покинув ресторан.
Уже в ліфті Даша кокетливо пройшлася пальчиками по його плечах і раптом жарко зашепотіла на вухо:
— А ти сміливий, раз випиваєш за кермом? Може, сміливий настільки, що готовий завтра полетіти зі мною відпочивати?
— Завтра ні. Справи, крихітко. А ось за пару тижнів я готовий їхати з тобою хоч на край світу.
Дівчина задоволено захихотіла і відсторонилася, коли двері ліфта відчинилися на підземному паркінгу. Петро посадив її в машину, потай уже передчуваючи чудовий вечір. Сьогодні він хотів бути ким завгодно: інвестором, актором, топ-менеджером. Аби не одруженим водієм в онлайн-магазині. Коли доля сама підкидає такі варіанти, як Даша, від них гріх відмовлятися. З подібними думками Петро і виїхав з парковки, вже думаючи, що набрехати Наталі про пізнє повернення додому.
— Ти не уявляєш, Наталю, як приємно просто посидіти з чашкою улюбленого чаю на веранді в літньому кафе, — блаженно прикривши очі на вечірнє сонце, промовила Марина.
Жінки сиділи на мальовничій тихій вуличці біля набережної в центрі міста. Веранда кафе, де вони влаштувалися, була прихована від галасливого проспекту живоплотом, а в густих кронах кленів поруч щебетали птахи. З моменту знайомства Марина ще кілька разів приходила в магазин до Наталі за м’ясом. Стюардеса і співвласниця точки так перейнялися одна до одної, що вирішили в дивом співпалий вихідний вибратися на прогулянку.
— Невже в літаках персоналу не належить пити чай? — здивувалася Наталя, відламуючи ложечкою шматок від красивого десерту.
— Там я на роботі й не можу розслабитися, — пояснила Марина, пригубивши напій. — Купа відповідальності, а ось такі спокійні хвилини на вагу золота. Я вже так втомилася літати.
— А навіщо ти тоді пішла туди, де тобі не подобається? — поцікавилася Наталя.
— Я з чоловіком погано розійшлася у 28 років, — зітхнула бортпровідниця. — Він казав, що я розмазня, нікчемна і безтолкова, ні на що не здатна після народження доньки. Називав дурною і безхребетною, хоча сам же наполіг на тому, щоб я вдома сиділа з дитиною і борщі варила, а потім пішов до якоїсь баби багатої, уявляєш?
— Ну й мерзотник, — Наталя звела брови.
— Я тоді зібралася докупи і вирішила йому носа втерти, — вела далі Марина. — Доньку маленьку, Ксюшу, залишила мамі, а сама пішла вчити англійську і навчатися в школу бортпровідників. І ось через рік я вже літала. Спочатку на внутрішніх рейсах, потім і на міжнародних. Подивилася півсвіту, вважала себе щасливою. З колишнім чоловіком ми якось зіткнулися на вулиці. Я побачила в його очах те, заради чого старалася — усвідомлення своєї помилки, жаль. Він запропонував усе повернути, а я гордо відмовила. А потім… потім почала наростати порожнеча. Траплялися романи, але нічого серйозного. А тим часом Ксюшка росла без матері, а я зривала своє здоров’я і нерви, намотуючи по світу тисячі кілометрів. Майже десять років минуло, як я літаю, і, напевно, час ставити на небі крапку.
Вона замовкла і закинула в рот шоколадну кульку з десерту. У словах стюардеси відчувалася правда. Було видно, що Марина більше не пишається своєю професією, а мучиться в ній.
— Я розумію тебе, — заговорила Наталя. — Сама втомилася від торгівлі. Теж багато років цим займаюся. Вже корови і кури ночами сняться. А щодо чоловіка, то, ймовірно, гладко не буває в жодній парі. І в нас із Петром теж. Але це життя. Почуття не палають вічно бурхливим вогнем. Я звикла.
— Це так сумно звучить, — зауважила Марина. — Так, щось ми зовсім розкисли. Давай краще пофантазуємо. Що робити, якщо обидві кинемо свої роботи?
— Ось це питання, — розсміялася Наталя.
На кілька миттєвостей на веранді повисла тиша.
— Моя донька Маргарита займається художньою гімнастикою з восьми років, — заговорила вона, поміркувавши. — Спочатку ми купували їй костюми для виступів, але це справжнє марнотратство. А двічі в одному костюмі на змагання не поїдеш. Щоразу новий потрібен.
— Ох, — Марина навіть руками сплеснула. — Ксюню моя мама віддала на танці чотири роки тому. Там така сама історія. Ми все в ательє шили індивідуально. Хоч я на доходи не скаржуся, але все одно ціни кусаються.
— Ось, — Наталя глянула на неї проникливо. — Я людина практична. Згадала, що в молодості сама шила досить непогано. Забрала в батьків швейну машинку, і почали ми винаходити костюми ночами. Експериментували з фасонами, тканинами, прикрасами, поки щось більш-менш стерпне не зробили. Поступово я руку набила, і тепер Ритуля в ексклюзивних вбраннях завжди і на всіх виступах. А їй шістнадцять уже. Це важливо в підлітковому середовищі. Подружки ж на неї надивилися і теж у мене пару разів шили на замовлення. Я посоромилася з них дорого брати, а потім зрозуміла, що дарма. На вузькоспеціалізованому пошитті можна дуже пристойно заробляти. Та й подобається мені руками красу творити.
— Це чудова ідея, — захопилася Марина. — Ручна праця завжди цінується вище фабричної. Адже вона не тільки дорожча, а й якісніша. Про це в мене знайдеться окрема історія.
Наталя відкинулася на спинку стільця, спершу доливши в кухоль чаю.
— Якось я повела Ксюшку на міський конкурс із танців, — почала згадувати Марина. — Тоді ми купили якусь жахливу сукню на вимогу викладача. Під час виступу донька заплуталася у рваному, як з’ясувалося, подолі, впала і розбила коліно так, що залишився шрам.
— Історія неприємна. Співчуваю. — Наталя підбадьорливо всміхнулася. — Чоловік майже так само в дитинстві заробив шрам на брові. Біг через білизняні мотузки на вулиці й за простирадлом не побачив відчинених дверей гаража. І просто чолом у них з усього розмаху. Свекруха каже, що там таке розсічення було — ґвалт.
Вона відкрила на смартфоні фото Петра і продемонструвала його Марині. Та з інтересом оглядала чоловіка.
— Еге ж, шрам прямо-таки розбійницький вийшов, — прокоментувала стюардеса, але тут же замислилася. — А що б хотіла робити я?
