— запитала вона, склавши руки, поки Петро самостійно укладав у багажник валізи.
— Вільних машин не було, — відповів чоловік, і, щоб згладити невдоволення подруги, відчинив перед нею двері таксі.
Сидячи в салоні, Даша продовжувала тихо бурчати. Машина встала в ранковий затор дорогою в центр міста.
— Чого стоїмо? Ми платимо, щоб їхати, — обурилася дівчина.
— Година пік, усі на роботу поспішають, — в’яло озвався водій.
Даша закотила очі й роздратовано цокнула. Телефон, який вона тримала в руках, завібрував.
— Це ще хто? — Вона невдоволено ковзнула поглядом по екрану. — Алло!
— Ви мене не знаєте, Дарино, і я вас теж, — без привітання почала жінка на тому кінці. — Але справа стосується мого чоловіка, який, імовірно, зараз ще поруч із вами.
— А, це ви та, що смажить смердючу капусту? — усміхнулася Даша. — І що ж такого цікавого ви хочете мені сказати?
Петро поруч дивно витріщився на неї, округливши очі.
— Не знаю, що він вам наплів, але мій чоловік — звичайнісінький водій в онлайн-магазині, — продовжувала жінка дуже спокійним тоном. — Йому 46 років, його іномарка, на якій він вас напевно катав, куплена в кредит. Досі відкритий, прошу зауважити. У Петра немає нічого, окрім величезної зарозумілості, нарцисизму й обширного шлейфу коханок. Немає ні грошей, ні інших активів. Я подаю з ним на розлучення. Забирайте, якщо хочете, але майте на увазі, що він ще й злодій. Не виключено, що і вас через кілька років проміняє на когось молодшого і красивішого, перед цим обчистивши.
— Я розберуся, що робити.
Даша ткнула на кнопку скасування виклику і гнівно втупилася на коханця поруч. Погляд її палав справжньою злістю. Петро ледь відкрив рота, як по щоці йому прилетів смачний ляпас.
— Ти мені набрехав, — зашипіла вона. — Ти старий жебрак водій.
— Я… це тимчасово, — зам’явся Петро, прикриваючи палаючу щоку. — Це просто підробіток.
— Зупиніть машину, — Даша сердито попросила таксиста.
— Ти підеш пішки? — запитав Петро.
— Ні, — відрізала Даша. — Це ти підеш пішки. Вимітайся.
— Але… — Чоловік щось хотів заперечити, але дівчина подивилася на нього так ненависно, що Петро знітився і поспішно вискочив з машини, що пригальмувала біля зупинки.
— І не смій мені більше дзвонити, нікчемо! — вигукнула Даша наостанок із вікна, коли колишній коханець забрав свою валізу з багажника.
Усвідомлюючи, що якимось чином добряче сів у калюжу, Петро провів машину присоромленим поглядом і став чекати на автобус. Втиснутися туди, та ще й із валізою, виявилося справою вельми непростою в ранковій тисняві й метушні. У підсумку додому чоловік дістався тільки через півтори години — втомлений, пом’ятий і злий.
Він піднявся на свій поверх і вставив ключ у замок. Натиснув раз, другий… Ключ не повертався, лише скреготав в отворі.
— Та що за фігня! — вирвалося в Петра, і він забарабанив у двері. — Гей! Є хто вдома? Відчиніть!
Замість відповіді з дверей зірвалася приклеєна записка, яку роздратований і втомлений Петро не помітив спочатку. У ній значилося: «Твої речі в гаражі, навіть не намагайся потрапити всередину. Замки змінено, заяву на розлучення вже подано. Відтепер ти живеш за пропискою, у старій квартирі в мами. Зустрінемося в суді».
Чоловік очманіло витріщався в аркуш і не вірив своїм очам. Ще вчора він почувався всемогутнім, із грошима, з красивою жінкою, сидячи в шезлонгу на березі теплого моря, а зараз виявився повним аутсайдером.
Гадаючи, як дружина про все дізналася, та ще й роздобула телефон коханки — вочевидь, уже колишньої, — Петро поплентався в гараж. Відчинив двері, потай знову побоюючись, що ключ не підійде, але все обійшлося. Усередині чоловік знайшов великі пакети з усіма своїми речами упереміш. А ще виявив порожній бензобак у машині, коли завантажив у багажник більшу частину поклажі та сів за кермо. Спересердя грюкнувши водійськими дверцятами, Петро взяв із кутка гаража каністру і вже мав намір іти пішки до заправки, як зіткнувся біля гаража зі співробітником поліції. Той зупинив його, представився і зажадав документи для перевірки.
— А що трапилося? Я дуже поспішаю, — нервово запитав Петро, постукуючи каністрою об коліно.
— Боюся, що вам доведеться відкласти свої справи, — байдуже відповів поліцейський, не поспішаючи повертати чоловікові паспорт. — Заява на вас є. Пройдемо для надання свідчень у відділення.
— Чого? — Петро витріщився на нього, як на привида. — Яка ще заява?
