Рідкісне захворювання крові, яке важко діагностується і складно лікується. Генетична схильність. Єдиний шанс на життя — трансплантація кісткового мозку. Але донор мав на 100% підходити хлопчикові. В іншому випадку результат був би трагічний. А донора для дитини з рідкісною групою крові знайти було нелегко. Спочатку обстеження пройшли всі родичі, потім пошуками донора зайнялися спеціальні фонди, але дорогоцінний час ішов, а потрібна людина все не знаходилася. І тоді зневірена Ірина кинула цей клич про допомогу. Просто навмання. А раптом донор випадково відшукається серед її знайомих? Це було майже неймовірно, але все ж.
— Я, звичайно, відгукнувся. Просто здав кров. Я й не думав, що підійду. Шанси були мінімальні, але так вийшло, що саме я підійшов на 100%. Сама розумієш, я просто не міг їй відмовити. Та й навіщо? Я б врятував дитину, навіть якби це був син зовсім незнайомих мені людей. А це ж Ірина. Пам’ятаєш, як вона мене одного разу врятувала? Так невже я міг їй відмовити?
— Ти тому тут, так? Тому ти приїхав до лікарні?
— Так, мене готують до пересадки. Дають препарати. Це все не зовсім безпечно для здоров’я, але нічого критичного. Адже мене обстежили. Мій організм повністю здоровий. Я впораюся, це точно. Дитина Ірини буде жити.
— Чому ти мені нічого не сказав? — Міра на всі очі дивилася на чоловіка. Вона вірила йому. Вірила кожному його слову. З плечей ніби гора звалилася. Так, Роман її обдурив, це погано. Але причина… причина зовсім не та, про яку подумала Міра.
— Чому не сказав? — посміхнувся Роман і ніжно притягнув до себе дружину. — Мала, ну ти останнім часом сама не своя. Так трусишся над тими, хто поруч. Турбуєшся, переживаєш. Я просто не хотів говорити тобі, що мені доведеться проходити ось цю всю процедуру. Ну, щоб не хвилювати зайвий раз. Я ж знав, що ти себе накрутиш. Правда, не припускав, що все ось так ось обернеться.
— Я і зараз хвилююся, — зізналася Міра. — Мені б хотілося поговорити з твоїм лікарем. Це справді безпечно?
— Абсолютно, — запевнив її Роман. — Все буде добре. Матвій залишиться жити. І я його хрещеним стану. Ірина вже мені це сказала, так що… Приблизно у вересні, коли Матвій зміцніє, на нас із тобою чекає дорога в Оріхівськ. Будемо святкувати хрестини. Ти ж не проти?
Міра заперечливо похитала головою. Вона міцно обіймала чоловіка — свого коханого, рідного і такого доброго Романа. Звісно, він не міг пройти повз біду Ірини. Якби він зробив це, Міра, можливо, не змогла б його любити так само, як зараз. Адже це був би зовсім інший Роман. Не її.
