Роман виявився на пару років молодшим за Міру. І цей факт її дуже здивував, оскільки за його мовою і поведінкою здавалося, ніби він уже навчена певним життєвим досвідом людина. Утім, так воно й було. На відміну від Міри, яка тривалий час жила з батьками, а потім зовсім неподалік від них і завжди відчувала їхню підтримку, Роман пробивався один, сам.
Роман народився в маленькому провінційному містечку Ольховик. Такі зараз називають понурими. І з ранніх років спостерігав, як життя помалу зовсім покидає його місто. Закривалися магазини, кінотеатри, навіть поліклініки. Скоро вже навіть щоб вилікувати зуб, доводилося їхати в сусідній центр.
Крім того, Роман не зумів знайти контакт із місцевими хлопцями. У школі його дражнили, на вулицю він не виходив, та й не хотів особливо вливатися в жодну місцеву компанію. Роман просто був іншим. Він багато читав, мріяв стати інженером і винайти робота, який проводитиме складні операції на мозку. Хотів вчитися в хорошому виші. А у його ровесників і сусідів прагнення були зовсім іншими: покурити, дістати випивку, довести оточуючим свою значущість і крутість. Роман ці інтереси категорично не поділяв.
Утім, і вигнанцем він не був. Ні, над ним намагалися знущатися спочатку, але Роман займався карате самостійно. Дуже його одного разу зацікавила вся ця культура, ну і спочатку за записами з дисків, а потім, коли в домі з’явився комп’ютер, і за роликами в інтернеті Роман вивчав це бойове мистецтво протягом декількох років. Тож коли один із місцевих ватажків поліз до нього з кулаками при всьому класі, Роман зумів показати тому, що так робити не варто. Задирака, піднімаючись із підлоги, виглядав переляканим і здивованим. Роман провів всього один прийом, і супротивник опинився на підлозі. Він навіть і не зрозумів, як так вийшло.
Епізод бачили багато хто і зробили свої висновки. Романа не чіпали, але й не дружив із ним ніхто. Містечкові королі обирали собі інших хлопчаків на роль жертв, більш зрозумілих і безпечних.
Батька у Романа не було, він навіть не знав, хто ця людина. Мати розповідала, звісно, про нього іноді, але вона й сама не дуже-то встигла його пізнати. Це був молодий і красивий, за словами матері, чоловік, який приїхав у їхнє місто у відрядження. Тоді тут ще функціонував молокозавод, і так вийшло, що на цьому ж самому заводі працювала і мати Романа. Майбутня мати тоді ще, звісно. Їй доручили провести для гостя екскурсію. Якось вони відразу одне одному сподобалися. Закрутився роман, який завершився з від’їздом відрядженого і його зізнанням у тому, що він давно і щасливо одружений. Ну а через кілька тижнів стало ясно, що у жінки від цих стосунків залишився подаруночок у вигляді дитини.
«Але ти й справді у мене подарунок, — не раз казала мати з усмішкою і гордістю, дивлячись на сина. — Такий красивий, такий розумний, такий цілеспрямований. Ти багато чого досягнеш у цьому житті з таким-то характером».
Батька своєї дитини мати Романа не шукала, не бачила сенсу. Він відразу сказав їй тоді, що ніякого продовження у їхніх стосунків бути не може. А сам Роман… Цікаво йому, звісно, було в певному віці, просто тому, що це важливо — знати своє коріння. Але потім поточні справи якось завертіли, закрутили його у своєму вирі. Так що Роман майже забув про намір знайти батька. Та й навіщо? Ясно ж, що вони з матір’ю спочатку були йому не потрібні. То який сенс?
З матір’ю Роману жилося непогано. Грошей, звісно, не вистачало, але зате вони жили дружно, розуміли і підтримували одне одного. Мати переживала через те, що у її сина майже зовсім немає друзів. Роман і сам іноді тяготився самотністю. Але серед тих, хто його оточував, не було людей, з якими йому хотілося б по-справжньому зблизитися.
Правда, ось з однокласницею і сусідкою по сходовому майданчику Іриною у Романа були дуже навіть непогані стосунки. Ірина була тихою і скромною дівчинкою. Вона часто ставала об’єктом насмішок серед однокласниць. Дівчата — вони не як пацани. У пацанів підніжки, бійки, відкриті гучні образи. А дами в класі діяли витонченіше і тонше. Вони виводили Ірину образливими жартами, маскуючи їх під поради або звичайні розмови. Або нібито випадково псували її речі. Багато чого було такого неприємного.
Якщо Роман помічав щось подібне, то обов’язково втручався. По-справжньому він з Іриною не дружив, але йому було щиро шкода дівчинку. Таку тиху, таку покірну, беззлобну. Ірина ж ніколи і нічого нікому поганого не зробила. І навіть подумки не побажала своїм мучителям біди. Ні, Роман був у цьому абсолютно впевнений. Про таких кажуть: «тихіше води, нижче трави».
Іноді Роман допомагав Ірині з уроками. Зірок з неба вона не хапала, але хоча б прагнула розібратися в темах і складних теоремах. У Ірини була мрія, була мета. Вона хотіла вступити до університету в сусідньому містечку, щоб вирватися з Ольховика. І в цьому їхні погляди з Романом сходилися повністю. Тільки той мітив не в сусіднє місто, не в Оріхівськ, який, звісно, був більшим за їхній Ольховик, але все одно не влаштовував хлопця своїми масштабами, можливостями і взагалі способом життя. Роман мріяв стати студентом столичного вишу і, якщо вийде, у столиці й залишитися.
Роман допомагав Ірині готуватися до іспитів. Вона, своєю чергою, давала йому незриму підтримку в школі. Роману вистачало її розуміючих поглядів і посмішок, якими вона нагороджувала його в класі, щоб відчувати тепло і силу.
Одного разу… Одного разу Ірина врятувала Романа від ганьби і, можливо, від чогось іще страшнішого. У старших класах Роман повною мірою відчував неприйняття однолітків. Тепер домішувалася ще й заздрість. Діти виросли, стали розуміти більше, ніж раніше, і нарешті задумалися про майбутнє. З усього виходило, що світле майбутнє можливе лише для Романа. Він був розумним, встиг до випускного класу виграти кілька важливих олімпіад, які давали йому можливість обирати будь-який виш країни. Роман постійно вивчав курси в інтернеті, платні й безкоштовні, знав багато предметів краще за місцевих вчителів і взагалі мав чіткі життєві цілі та орієнтири.
А що чекало їх, підлітків з Ольховика? Досить було озирнутися навколо, поглянути на старше покоління, щоб зрозуміти це. Сіре, безрадісне існування в старих будинках із трубами, що підтікають, і штукатуркою, що осипається, примітивна малооплачувана робота, життя від зарплати до зарплати, ну і, звичайно, нескінченна випивка.
Здається, Роману заздрили навіть вчителі. Принаймні, вони найчастіше опинялися на боці інших дітей. Роману було неприємно бачити, як, прагнучи утримати свій авторитет, а може, навіть заграючи перед місцевими заводилами, вчителі стають на їхній бік, захищають їх, вірять їм. Роман чудово знав це все і тому розумів, що Ірина тоді здійснила справжній подвиг. Вона — тиха дівчинка, яка всього на світі боялася — пішла проти всіх.
Це сталося відразу після Нового року в одинадцятому класі. Роман, як зазвичай, після другого уроку залишив речі в кабінеті й вирушив до їдальні. На самоті, звісно. Але це його ніколи не напружувало. Йому навіть подобалася така незалежність. Роман якраз встиг розправитися з бутербродом, коли до нього з переляканим виглядом підбігла Ірина. На ній просто лиця не було. Роман спочатку вирішив, що дівчата, знущаючись з Ірини, знову перегнули палицю.
— Що вони знову з тобою зробили? — насупився Роман…
