— Раз мене обшукали, може, і їх тоді піддасте цій же принизливій процедурі?
Вчителька історії попросила дівчаток показати їй вміст їхніх сумок. Ну і… У рюкзаку Лади гаманець якраз і знайшовся. Роман ледве стримав усмішку, дивлячись на те, як мучителька сама перевтілилася в жертву.
Після був довгий розгляд. Батьків Лади викликали в школу, але хід справі вчителька давати не стала. Все зам’яли на шкільному рівні. Роман був майже впевнений, що якби гаманець знайшовся в його рюкзаку, то тут би без поліції не обійшлося. Лада ж легко відбулася.
Тепер Роман був обачнішим, стежив за своїми речами і взагалі завжди залишався напоготові, благо до кінця одинадцятого класу залишалося не так багато. Та й у школі Роман з’являвся нечасто: у нього в той період було багато олімпіадних поїздок.
Ну а ось Ірині дісталося. Хтось із прибічниць Лади бачив, як Іра тоді вибігла з кабінету, ну і… Звісно, це до Лади дійшло. Вони побили Ірину сильно, і Романа якраз не було в місті, щоб її захистити. Це було так боляче, так важко — усвідомлювати, що через тебе постраждала хороша і щира людина. Потім, коли Роман повернувся, він оберігав Ірину і нікому не давав її в обиду. Більше з нею нічого поганого не сталося.
Ну а після випускного Роман та Ірина поїхали зі свого містечка. Вона вступила до вишу в найближчому великому місті — в Оріхівську, а Роман, як і мріяв колись, став студентом столичного вишу.
Міру, звичайно, дуже дивували розповіді Романа про його дитячі та підліткові роки. Вона росла зовсім в іншому середовищі. У них не було такого. Вчителі різко припиняли будь-які образливі жарти учнів. Роману… йому навіть ні до кого було по допомогу свого часу звернутися. Утім, він і сам справлявся непогано. Тим більшу повагу викликало те, чого Роману врешті-решт вдалося досягти. Він закінчив з червоним дипломом престижний виш і отримав хорошу роботу. А тепер у нього навіть власна квартира була. І все це сам, без допомоги і підтримки впливових родичів.
Мама Романа, як і раніше, жила в Ольховику, але хлопець думав про те, щоб перевезти її ближче до себе в майбутньому. Здоров’я в неї не дуже вже. А тут, у столиці, лікарі, та й взагалі життя інше.
— Крім того, не люблю я їздити в Ольховик. Гнітюче відчуття в мене там виникає. Але не відвідувати маму не можна, ти ж це розумієш.
Міра, звісно, розуміла — чого там незрозумілого.
Взагалі, зустріч їхня в клубі сталася зовсім випадково. Міра того вечора не збиралася нікуди виходити. Її Марго буквально силоміць у люди витягла. Роман і зовсім рідко з’являвся в клубах, віддавав перевагу іншому проведенню часу. Просто в одного з його колег був день народження, і той вирішив відзначити його саме в цьому самому клубі. Зрештою, підпилий хлопець просто міг пройти повз Міру, не зачепивши її, і вона не відлетіла б прямо в обійми Романа. І тим не менше, чим довше вони зустрічалися, чим ближче пізнавали одне одного, тим ясніше Міра розуміла, що того вечора ними все ж керувала сама доля.
Міра після розставання з Артемом не довіряла чоловікам. Усі вони здавалися їй такими ж, як він — брехунами і зрадниками, і це лякало Міру. Їй зовсім не хотілося провести решту життя на самоті. Але й зближуватися з кимось було страшно. А ось Роман… З ним усе було легко і просто. Вони розуміли і приймали одне одного, ділилися одне з одним найпотаємнішим. І гармонійним завершенням цього роману стало весілля.
Пропозиція руки і серця від коханого не стала для Міри несподіванкою. І все ж серце її в той момент буквально тріпотіло від щастя. Це було добре, це було правильно, це було по-справжньому.
І ось вони стали чоловіком і дружиною. Міра переїхала до Романа. Побутових складнощів і притирань між ними начебто й не було. Обидва почувалися спокійно поруч одне з одним. Роман перший час дуже часто говорив вголос про те, що тепер почувається по-справжньому щасливим, бо Міра завжди поруч, бо він у будь-який момент може її обійняти.
Минуло три роки. Усе було просто чудово. Міра і Роман стільки всього планували: від ремонту і поїздок до дитини. Та вони обидва вже вирішили, що пора їм стати батьками. Але тут почалася ця чорна смуга. Неприємності з роботою у Міри, потім ще й відхід один за одним двох її улюблених родичів. Жінка почувалася розгубленою, наляканою. Вона стала дуже тривожною. Роман, звісно, був поруч, підтримував, підбадьорював, як і завжди.
Але останнім часом у його поведінці щось змінилося. Міра з жахом почала помічати, що він поводиться майже як Артем, коли у того з’явилася коханка. Це дуже насторожувало. Роман часто говорив із кимось телефоном, сховавшись у ванній. А ще у нього — зовсім як у Артема колись — раптом почалися якісь ділові поїздки. Та й загалом Роман виглядав якимось відчуженим і чимось захопленим. Чимось таким, чим йому зовсім не хотілося ділитися з дружиною.
Але Міра ж знала свого чоловіка. Розуміла, що той щось приховує, хоча раніше ділився з нею абсолютно всім. Звісно, Міра усвідомлювала, що таке сприйняття може бути наслідком її підвищеної тривожності, адже останнім часом у її житті сталося багато травмуючих подій. Але все ж… Все ж Міра тепер особливо уважно придивлялася до чоловіка. Іноді Романа явно дратувала її така пильна увага. Але він кохав свою дружину і тому тримався, розумів, що тій зараз нелегко. Однак тепер Роман часто був відсутній вдома. І ці його таємничі листування, дзвінки… Якісь незрозумілі таємниці.
Цього березневого ранку Міра приїхала на вокзал і попрямувала в бік кас. У голові в неї крутилися тяжкі думки. Міра сподівалася, що мине час — і все владнається. Почнеться справжня весна. Визирне яскраве сонце. Все навколо зазеленіє. Вони з Романом вирушать у подорож. І все буде добре, зовсім як раніше. Вони подолають цю дивну кризу. Міра впорається з тривожністю і підозрілістю, просто потрібно ще трохи часу…
