— поцікавився літній таксист.
— Он за тією машиною, — відповіла Міра.
— Ух ти, зовсім як у фільмі.
— Що, дивне замовлення? У вас таких не бувало ще?
— Усяке бувало, — знизав плечима таксист. — Сідайте, дівчино. За машиною — так за машиною.
Таксист свою справу знав. Тримався від автомобіля, в якому їхали Роман та Ірина, через одну-дві машини, але з виду його не випускав. Вони петляли вулицями Оріхівська. Міра байдуже дивилася на міські пейзажі, що миготіли за вікнами. Зазвичай їй цікаві були нові й незнайомі місця. Але не зараз. Голова Міри була зайнята похмурими думками. Отже, Роман виявився таким самим, як Артем. Він обдурив її, зрадив. Знову це сталося. Тільки цього разу ще боляче. Міра ледве оговталася від зради Артема. Але зараз… Зараз вона і зовсім не уявляла, як впоратися з усім цим.
Також Міра не розуміла, для чого зараз стежить за ними. Хіба їй не стане легше, якщо вона побачить, як вони зупиняться біля якогось готелю і впливуть туди під ручку? І взагалі… Що їй робити в цій ситуації? Увірватися до них у номер і спіймати на гарячому? Якось це безглуздо і дивно.
Автомобіль вивернув на широку багатосмугову вулицю. Потім звернув до величезної будівлі, що велично височіла над містом.
— Що це? — здивувалася Міра.
— Обласна лікарня, — відповів таксист. — Схоже, ті, за ким ми стежимо, сюди приїхали.
Міра зі здивуванням спостерігала за тим, що відбувається. Дійсно, таксі, в якому їхали Роман та Ірина, зупинилося на парковці лікарні. Обидва вийшли з машини і швидким кроком попрямували до ґанку, а потім зникли за скляними дверима.
— Кінцева точка, — констатував факт таксист.
Міра і сама це вже зрозуміла. Жінка розплатилася з таксистом і вийшла з автомобіля. Дійсно, перед нею була величезна лікарня. Ціле лікарняне містечко з безліччю корпусів, якщо сказати точніше. І зараз Міра стояла перед корпусом гематології, що б це не означало. Саме там зникли її чоловік і його супутниця.
Міра повільно опустилася на одну з лавок, удосталь розставлених у лікарняному сквері. Щось це все у неї в голові не вкладалося. Може, ця Ірина тут працює? Міра замислилася. Про те, ким стала Ірина, Роман ніколи не говорив. Але навіть якщо вона й лікарка, з чого б раптом їй коханця на роботу із собою тягти? Якось це вже зовсім нелогічно. Такі факти зазвичай намагаються приховувати від оточуючих.
І тим не менше, Роман обдурив Міру. Сказав, що їде до матері, а сам примчав в Оріхівськ до свого колишнього кохання. А може, й справжнього. Он вони як висли одне на одному на вокзалі. При цьому все ж лікарня не схожа на притулок двох закоханих.
Міра увійшла у вестибюль лікарні. Тут недавно зробили ремонт, навіть запах свіжої фарби ще до кінця не вивітрився. І раптом вона побачила Ірину. Та спускалася вниз сходами, одна, повільно. У лікарню вони з Романом майже бігли, жваво щось обговорюючи. А тепер ось Ірина явно нікуди не поспішала. Йшла повільно, якось нерішуче. І обличчя в неї було… Складно навіть описати емоції, що застигли на ньому. Суміш печалі й страху. Невимовна тривога. Романа з нею не було.
Міра поспішила сховатися за колону, мало що. Вона знає, як виглядає Ірина, за фотографіями. Може, і та колись бачила її фото. Обережність не завадить. Тим паче зараз, поки Міра зовсім нічого не розуміє.
Ірина статечно вийшла з лікарні. Міра спостерігала за нею крізь скляні стіни будівлі. Жінка викликала таксі, сіла і поїхала.
А Міра тим часом вирішила, що єдиний розумний варіант — написати Роману і прямо його про все запитати. Те, що відбувається, вже ні в які ворота не лізло. Міра дістала з кишені мобільний і набрала повідомлення чоловікові.
«Привіт, я вже скучила. Як ти доїхав? Як мама?»
