Відповідь прийшла майже миттєво. Телефон явно був у цей момент у Романа в руках.
«Все добре. Я в Ольховику, мамі набагато краще. Там нічого особливого, просто застуда».
Міра гірко усміхнулася. Роман написав, що перебуває в Ольховику. Збрехав. Так легко і просто. Якби Міра не бачила його пару хвилин тому на власні очі, то повірила б йому, навіть не подумала б про те, що це брехня.
«Як в Ольховику погода? Холодно, дощ зі снігом, а у вас там як?»
Міра знову посміхнулася. А потім сфотографувала вестибюль лікарні, де просто зараз перебувала, і надіслала фото Роману з припискою: «А у нас тут тепло, світло і мухи не кусають».
Міра з дивною посмішкою на обличчі спостерігала за тим, як галочка під цим повідомленням стає кольоровою. Це означає, Роман побачив його, прочитав.
І тут же пролунав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я чоловіка. Міра прийняла дзвінок.
— Ти ще там? — пролунав у слухавці схвильований голос Романа. — Ти в лікарні зараз?
— Так, просто зараз я сиджу тут і читаю твою брехню про Ольховик. Відчуття, прямо скажемо, так собі.
— Залишайся там, я зараз спущуся, я все поясню. Тільки не йди, будь ласка, прошу тебе.
Міра запевнила чоловіка, що дочекається його, і натиснула на відбій. Звісно, бачити його зараз не хотілося, але і їхати звідси просто так не вихід. Крім того, Мірі потрібно було знати напевно, що відбувається. Ясна річ, що обман і зрада, але чому лікарня? Чому Ірина пішла на самоті? Та ще й із таким дивним виразом на обличчі. Незважаючи на почуття, що охоплювали Міру, їй було ще й цікаво, банально цікаво, що відбувається.
І він прийшов. Схвильований, трохи розгублений. На Романі була домашня піжама і гумові шльопанці. Він виглядав як типовий пацієнт стаціонару. І це теж було дуже дивно.
— Що відбувається, Ром? — не витримала Міра. — Сьогодні вранці я випадково опинилася на вокзалі, і що бачу? Мій чоловік, який сказав, що поїхав уранці до матері в Ольховик, насправді купує квиток зовсім в інше місто, в Оріхівськ.
— Міро, ти що, за мною стежила?
— І що такого? — скипіла Міра. Їй здалося, що в тоні Романа прозвучали звинувачувальні нотки. — Що мені залишалося робити? Не думаю, що ти б чесно зізнався мені у всьому там, на вокзалі. А я простежила і все зрозуміла. Я бачила її, бачила вас. — На цих словах Міра ледь не розплакалася. Тільки величезним зусиллям волі їй вдалося придушити сльози, що підступали до очей. Не вистачало ще виглядати жалюгідною і слабкою. — Ви обіймалися там, на пероні. Потім приїхали сюди. Ось це єдине мені й незрозуміло. Чому лікарня? Що це за дивний поворот? Чи вона тут працює і влаштувала тебе як пацієнта, щоб мати можливість бачитися з тобою і на нічних чергуваннях?
При цих словах Роман, незважаючи на серйозність ситуації, не стримав усмішки.
— Міро, тобі не здається, що це занадто якась дивна і складна схема?
— Не знаю. Я взагалі нічого не розумію. Окрім того, що ти мене обдурив. Між нами, ймовірно, все скінчено.
— Почекай. — Роман ніжно взяв руки Міри у свої теплі долоні. — Почекай, навіть не думай про це. Я все поясню.
— Ще скажи, що це все не те, про що я подумала. — Міра неохоче вирвала руки.
— Але це дійсно так. Ірина не працює в лікарні, вона економіст. Здається, я тобі про це навіть говорив колись.
— Не пам’ятаю такого.
— Вона не працює в лікарні. І я тут дійсно як пацієнт. Насправді.
— Що?
