Данило з кам’яним обличчям вислухав новину. Він розмірковував, як бути. Смерть родича — це поважна причина, і зі служби, звісно, можна відлучитися. Але, по-перше, далеко, летіти літаком. А по-друге, його давно нічого теплого не пов’язувало ні з сестрами, ні з самою матір’ю. Тільки фактична кровна спорідненість.
Років зо два він уже не був на батьківщині й абсолютно не турбувався. А тут похорон. Щось схоже на тугу кольнуло серце Данила, але швидко зійшло нанівець.
— Полетиш? — несміливо запитала дружина, подаючи каву.
— Ні, грошей відправлю на все про все. Самі там організуються, — відкарбував чоловік.
— А спадщина як же? — знову запитала дружина.
— Хм… — Данило раптом задумався. — А ти маєш рацію. Але невідомо, чи залишила маман заповіт. А якщо ні, то ми й так будинок отримаємо на трьох за законом. Зриватися теж необов’язково. Зараз такі справи вирішуються і на відстані.
Клавдія Іванівна стояла біля свіжої ями під руку з молодою дівчиною. Крім них на похороні було ще близько десяти осіб: сусіди, друзі та колишні колеги покійної. Так і не приїхали Данилко, Любаня, Вікулька. Тітка Клава промокнула очі хустинкою і поправила чорну траурну пов’язку на голові.
— Ой, не по-християнськи це, щоб діти з матір’ю не прощалися.
— Не змусимо ж ми їх, — зітхнула дівчина, стискаючи в руках гвоздики.
— Права ти, Тамаро, права. Ольга їх виховувала, всю душу вклала. А діти такими невдячними виросли, — поскаржилася Клавдія Іванівна. — Може, хоч відвідувати могилку приїжджатимуть.
На скромних поминках було багато добрих слів і сліз. Але ще жодна людина не запитала у Клавдії та Тамари, чому нікого з дітей покійної не було. А ті й не знали, що відповісти. Адже всім вони особисто дзвонили. Точніше, Тамара-то знала, але занадто трепетно ставилася до Ольги Сергіївни за життя і занадто поважала її пам’ять після смерті, щоб пояснювати кожному, хто питає, в чому саме справа.
— І чого ти ревеш, скажи на милість? — Ольга серйозно дивилася на червоне обличчя сина.
Хлопчик тер очі кулаком і показував на пісочницю, де з його синьою новенькою іграшковою вантажівкою розважався інший хлопчисько, малолітній хуліган Микита.
— Він тебе стукнув, а ти відразу ревіти? Потрібно бути чоловіком, — вичитувала Ольга сина. — А то так завжди буде. Завжди будеш плаксою ходити.
Данило замовк, схлипнув і подивився на кривдника.
— Сам не бий першим, але якщо вже отримав, дай здачі, — наставляла його мама. — І своє не віддавай, якщо раніше не попросять і не скажуть «будь ласка».
Даня сів на лавочку і насупився. Його шестирічний мозок перетравлював слова матері. Ольга спостерігала за дитиною, але сама не поспішала повертати іграшку сина. Через пару хвилин Данило піднявся, підійшов до пісочниці.
— Віддай мою машинку, будь ласка, — попросив він кривдника.
Хуліган замість відповіді кинув у Даню піском. Хлопчик у той же момент накинувся на Микиту і міцно приклав тому по потилиці пластиковою лопаткою. Незабаром з пісочниці знову долинула сирена, але вже від іншого джерела.
Пом’ятий Данило в брудних шортах гордовито ніс синю вантажівку додому. Того дня він дещо зрозумів: груба сила працює краще за слово «будь ласка».
У той час батько ще жив з ними і теж робив свій внесок у виховання першої дитини. Він забороняв нав’язувати синові жіночі обов’язки і домашні справи. Казав, що чоловікові потрібно вчитися, заробляти і воювати, а каструлі мити і прасувати білизну йому буде дружина. В результаті хлопчик у дев’ять років не знав, як застелити ліжко і посмажити яєчню. Зате швидко зрозумів свою перевагу над дівчатами і з такою позицією увійшов у доросле життя.
Батько потрапив в аварію і загинув, коли Данилові було тринадцять років. Віці — вісім, а маленькій Любі тільки виповнилося два рочки. Ольга не стільки засмутилася, скільки видихнула. Максим був тихим тираном і вимагав повного послуху всієї родини. Ольга ж хотіла, щоб син поважав жінок, але був міцний духом. Але поганий вплив татуся вже пустив коріння в підсвідомості хлопчика.
Дзвін розбитого посуду в раковині висмикнув Ольгу з дрімоти після нічної роботи кухарем. Вона почула шум і лайку з кухні.
— Сам прибирай за собою! — кричала Віка, показуючи пальцем на брудну тарілку на столі. — Це твоя робота!
Данило знизував плечима і байдуже скидав посуд на підлогу.
— Припиніть! — Ольга гримнула на обох. — Віко, тобі прибрати складно і братові допомогти?
— Мамо, я не прислуга, за всіма прибирати! — десятирічна скандалістка вперла кулачки в боки.
— У нього іспити скоро, готується, втомлюється. Ну що ти як маленька! — благала Ольга.
— А в мене контрольна завтра. Нехай за нами тоді Любка прибирає, — заявила Вікторія.
Ольга осіклася і похитала головою. Вона мовчки підняла з підлоги тарілку, прибрала другу зі столу, вимила все і обернулася. Данило з переможним виразом обличчя пішов з кухні. Віка шумно дихала, її ніздрі широко роздувалися.
— Доню, ти розумнішою маєш бути, м’якшою, гнучкішою, — поклала їй руку на плече Ольга.
— Не хочу я, — заперечила Віка. — Не хочу бути як ти.
Вона затопала ногами і втекла в кімнату.
Прагнучи забезпечити дітей після смерті чоловіка, Ольга дуже багато працювала. Брала більше змін, роками не бувала у відпустках, а вдома ще були свої справи і сад. Ніякого особистого життя, захоплень, хобі. Ольга жила дітьми і бажанням дати їм все найкраще: освіту, літній табір, одяг, смаколики, іграшки. Вона купувала щось для себе, коли колишня річ зношувалася до дірок або рвалася.
Одного разу жінка зібралася йти на батьківські збори до сина в одинадцятому класі. Данило оглянув матір: стоптані туфлі, розтягнута спідниця зі старою плямою від олії, блузка в ковтунцях і куртка моди кінця дев’яностих. Хлопець скривився.
— Не ходи, я скажу, що ти працювала, — зупинив він жінку, яка вже поривалася вийти.
— Чому, синку? — Ольга здивовано подивилася на сина.
— Подумають, що ми жебракуємо, — коротко відповів Данило. — Не ганьби мене, мам.
Жінка застигла на порозі. Вона ледве відпросилася з роботи, щоб дізнатися про успіхи сина з вуст вчителів. Ольга повернулася до вузького дзеркала на виході і поглянула на власне відображення. Перед нею стояла втомлена, неохайна дама з мішками під очима.
— Іди відпочинь, — Данило взяв матір за лікоть. — Я не двієчник, лаяти мене не будуть точно, а інше ти й так знаєш.
Ольга повернулася в кімнату, і на очі у неї навернулися сльози. А потім сон зморив змучену жінку.
Коли Данило пішов в армію, Віці було чотирнадцять років. Мати сподівалася, що дочки стануть її помічницями, але все сталося строго навпаки. Перехідний вік у Вікторії став проявлятися рано, але дуже явно. Відразу стало зрозуміло, що батьківські гени наклали свій відбиток і тут. Дівчинка істерила з будь-якого приводу. Закривала двері і кривила обличчя на будь-які спроби матері нав’язати їй якусь мораль.
Зате серед подружок і друзів Віка користувалася авторитетом і мала безперечну владу. Причому вона могла чужими руками видворити або провчити неугодних їй товаришів.
— Не можна так, доню, — зітхала Ольга, коли слухала хвалькуваті розповіді Віки. — Ворогів собі наживеш.
— Можна, — відповідала дівчина. — Це тобі не можна. Мені можна.
— Чоловіка теж так будеш доводити?
