— Так, Томочко, йди вкладай Жорика, я зараз прийду, — відповіла сусідка.
— Томочка? — Брови у Вікторії самі собою поповзли вгору. — Хвилиночку!
Але було вже пізно. Тітка Клава з небаченою для літньої жінки спритністю зачинила двері хвіртки. Почувся здавлений вереск Люби, яка прибила пальці, і відразу після — лайка Данила. Компанія зрозуміла, що тут з ними більше ніхто спілкуватися не буде. Свинське ставлення до матері зіграло свою роль.
Віка і Данило забрали зі спорожнілого колись рідного будинку деякі документи і речі, а потім всі троє, спіймавши облизня, роз’їхалися по своїх містах.
— Це вам! — Тамара, променисто посміхаючись, простягнула Ользі солодку вату на паличці.
— Мені? — Жінка так розгубилася, що дивилася на частування то боязко, то нерозуміюче.
Горіло бабине літо, субота. У обох був вихідний. У місцевому парку виступав невеликий цирк, що приїхав. Тамара під приводом прогулянки з Жориком витягла Ольгу пройтися туди.
— Ходімо, ходімо! — вона жартівливо квапила Ольгу, що м’ялася, вже на порозі. — В останні теплі дні жовтня просто злочин сидіти вдома.
Жінка спочатку м’ялася, потім все ж погодилася. Ольга зловила себе на думці, що вже дуже давно просто так не гуляла. Всі її маршрути були вивірені конкретною метою: робота, дім, магазин, лікарня. Вона якось і забула, що можна просто так безцільно блукати заради задоволення, базікати з кимось і не дивитися постійно на годинник.
Парк уже почав надягати осіннє вбрання. Багряні клени сипали на тротуар килим візерункового листя, берези колихали м’які гілки, де немов розсип монет золотилося листя. На клумбах волохатими помпонами цвіли пізні чорнобривці та жоржини. Сонце поблискувало на їхніх пелюстках намистинками нічного дощику. І тільки ялинки стояли незворушними зеленими плямами серед жовтневої оранжево-червоної палітри.
Ольга навіть замилувалася пейзажем, вдихала ще тепле, але вже просочене осінньою вогкістю повітря. Вона згадувала давно забуті відчуття: спокій, радість, безмовний тихий захват, коли суєту ніби стерли, як бруд зі скла.
— Вам сподобався виступ? — запитала Тамара.
— Так, я не була в цирку, напевно, вже років двадцять, — зізналася Ольга. — Ніколи б не подумала, що можна туди піти просто так, без приводу і своїх дітей.
— Багато речей дуже весело робити без приводу, — підтримала її Тамара, поправляючи Жорику шапочку. — Хто взагалі сказав, що для радості потрібен привід?
Ольга подивилася на неї чи то з повагою, чи то з раптовим осяянням.
— Знаєш, Томо, ти зовсім не така, як я думала раніше, — зізналася вона.
Дівчина засміялася.
— А кого ви очікували? Нюню з хандрящим характером?
— Ну, не зовсім… — Ольга ніяково зам’ялася. Питання поставило її в глухий кут.
Тамара витерла Жорику вимазані яблучним пюре рученята, посадила його назад у коляску і сказала:
— Я в дитячий будинок потрапила вже дорослою, вважай, у дванадцять років. Уже знала, що таке голодувати, що таке ховатися від п’яного тата в погребі, тому навчилася цінувати радісні моменти. А в притулку зрозуміла, що якщо розпускати нюні і постійно плакати, то можна і з глузду з’їхати.
Тепер уже Ольга з жадібністю слухала супутницю. Дивно, як зовнішність Тамари не збігалася з її міцним стрижнем всередині. Втім, він був ретельно прикритий від сторонніх очей.
— А потім я подумала: чому ми радіємо тільки у свята? Ну, в сенсі, чому так прийнято? Подарунки, сюрпризи… Чому ми перебуваємо в полоні у цього стереотипу? — продовжувала Тамара. — Я стала його ламати як могла. Спочатку зробила для всіх дітей у притулку паперових журавликів, потім придумала, як шити красиві наряди з тих речей, які нам жертвували. Ми навіть показ мод організували якось.
Ольга розсміялася. Вона була здивована, скільки ж волі, сили духу і сміливості здатися іншою було в цій тендітній дівчині.
— Мені подобалося те, що я роблю, і я бачила, що радісні хвилини дуже потрібні всім навколо, від малого до великого. До мене потягнулися вихованці, і, звичайно ж, хтось і закохався, — зітхнула Тамара. — Це було спонтанне почуття, порив, навіяний моєю ідеєю радості серед сірості. Зате тепер у мене є цей колобочок. — Вона ласкаво поплескала Жорика по маківці. — Але все не буває добре. — Вона багатозначно поглянула на Ольгу. — І коли мені виповнилося вісімнадцять років, я опинилася з малюком за межами дитячого будинку. Його хотіли залишити там, але я не дозволила. Квартиру я не дочекалася і абияк зняла кімнату в комуналці на зарплату прибиральниці і допомогу на дитину. Так і зрозуміла повною мірою, як важливо радіти тому, що ти просто живеш і, можливо, допомагаєш жити іншим.
— Ти тому з дітьми пішла працювати? — раптово здогадалася Ольга.
— Так. — Тамара кивнула. — Діти ще вміють радіти дрібницям. У дорослих все тоне в рутині, в якихось стереотипах, у вигаданих рамках. Ми самі заганяємо себе в клітку, де немає нічого, крім суєти, проблем і страхів. Дуже мало тих, хто в дорослому віці може щиро радіти і бачити прекрасне навколо.
Вона відкинула косу і показала рукою на дятла на стовбурі одного з кленів. Ольга теж помітила птаха з червоним беретиком, який діловито стрибав по корі.
— Ви прийняли мене у своєму домі, були добрі. А я дуже хочу допомогти вам знову радіти життю, — промовила Тамара.
— І в тебе починає виходити. — Ольга обняла дівчину, ховаючи від тієї мокрі очі.
З тієї розмови на кухні ввечері минув місяць. Ольга забула, коли востаннє випивала. У будинку у неї стало знову затишно і світло, та так, як, напевно, не було ніколи. Можливо, тому що цей затишок був потрібен обом жінкам, і обидві намагалися його підтримувати. Вечори проходили в розмовах за ароматним чаєм або в прогулянках. Тамара розповідала Ользі про все. А жінка дивувалася, наскільки кругозір дівчини широкий і скільки всього вона сама упустила в житті. Одного разу компанія знову забрела у вечірній парк, і якийсь хлопець подарував обом по троянді. Ольга так зніяковіла, що не знала, куди подіти квітку….
