— Все добре. Ти навіщо дзвониш? — голос дочки став підозрілим. — На лікаря грошей прислати чи що?
— Ні, доню, я просто хочу поговорити з тобою. — Жінка ковтнула.
— Ну, ти говори, я слухаю, — погодилися на тому кінці дроту. У телефоні щось зашуршало. Знаюча людина відразу б зрозуміла, що дзвінок перевели на гучний зв’язок.
— Вікулю, ми з тобою ніколи не розуміли одна одну, — почала Ольга. — Ймовірно, це моя вина. Я нав’язувала те, в чому була сама нещасна, не усвідомлюючи цього. Пробач мені, будь ласка. Але зараз я зрозуміла свою помилку і хочу дізнатися, як ти живеш, чим дихаєш. Мені хочеться, щоб ми могли базікати як подружки і не тримали одна на одну зла. Ти згодна?
У трубці почулися якісь клацання, віддалене бурмотіння, шурхіт.
— Чого кажеш? З подружками базікаєш? — звідкись, ніби здалеку, донісся голос Вікторії. — Тітка Клава прийшла, чи що?
Потім стало зрозуміло, що дівчина залагоджує якісь робочі питання по іншому телефону.
— Так, базікаємо.
У Ольги затремтіли губи.
— Бувай, доню.
Вона натиснула на кнопку скасування виклику і заплакала, прикривши обличчя. Тамара кинулася втішати нещасну жінку, але та ридала як поранений звір.
— Ох, я стара дурепа, сподівалася на диво, — крізь схлипи лаяла себе Ольга. — Та кому я потрібна зі своєю совковою мораллю?
— Мені потрібні. Давайте спробуємо ще.
Ольга пригнічено поглянула на неї, розмазуючи сльози.
— Трохи пізніше, так? — Тамара поправилася, обережно кивнувши.
Розчарування і смуток залишили Ольгу в спокої тільки до вечора. Вона розуміла, що однієї спроби мало, що буде потрібно ще. А вже перша з них ножем різонула по її душі.
Дзвонити Данилові було навіть страшно. Він був найчерствішим і найхолоднокровнішим з усіх трьох. Жінка навіть не знала, які слова підібрати для такої важливої розмови з сином. Тільки близькість Тамари, її підтримка, щирість і участь надавали Ользі сил і рішучості.
Данило взяв трубку відразу, на відміну від Віки. Його чітке, виточене службою «Алло» розкотилося по будинку навіть з крихітного динаміка.
— Привіт, синку! — почала Ольга. — Я хотіла поговорити…
— Мам, давай швидше! — роздратовано перервав її Данило. — У мене справ по горло. Що сталося?
— Нічого, нічого, — жінка сумно опустила очі. — Не буду тоді тебе відволікати.
— Ага, давай! — почулося з того кінця.
— Пізніше спробуємо ще раз. Не можна здаватися. — Тамара втішно взяла в руки Ольгину долоню. Жінка вже не плакала після другого дзвінка, але в очах її читалася відчуженість.
— Томочко, мені здається, все марно. Вони дорослі люди і вже так давно звикли мене не помічати, що перевиховувати їх пізно.
— А молодша ваша, Люба?
— Вона трохи старша за тебе, — задумалася Ольга. — Я не знаю її контактів. Вона мене скрізь заблокувала після сварки. Я тільки знаю, що живе вона в місті і начебто вчиться.
— Але хоч якийсь канал зв’язку мав залишитися, — не вгамовувалася Тома.
Раптово Ольга схопилася і, щось бурмочучи, поспішила в кімнату. Вона довго рилася в комоді, а потім витягла звідти запилений щоденник. Серед рецептів, записів про правильне прання бавовни і телефонних номерів жінка знайшла адресу електронної пошти дочки.
— Колись вона користувалася цією адресою в школі ще, — Ольга вказала на кут сторінки. — І як я не згадала раніше!
— Це краще, ніж нічого, — схвалила Тамара. — Увечері подумаємо, що написати, а поки, можливо, поїмо морозива?
— Морозива? У грудні? — Ольга посміхнулася.
— А чому ні-то? — Тамара підморгнула їй. — Хто сказав, що не можна? Настрій відразу стане кращим — те, що лікар прописав у такий похмурий деньок.
З цими словами дівчина полізла в морозилку за брикетом пломбіру. Ольга спостерігала, підперши щоку. Вона розуміла, що Тамара з усіх сил намагається не дати їй впасти духом. Але материнське серце буде боліти все одно. Нехай Тома і стала їй як рідна дочка, але виправити помилки минулого поодинці їй було не під силу.
Дивно, як іноді спільні неприємності стягують і примиряють навіть заклятих ворогів. Після повернення в свої міста Віка, Люба і Данило завели спільний чат, де обговорювали питання з оскарженням заповіту. Знадобилося пару тижнів, щоб з’ясувати особу Тамари і дізнатися історію із зовнішнього боку. Хоч і зі скрипом, але компанія домовилася поділити спадщину рівно на трьох. Проте Віка дошкуляла адвокату розпитуваннями, як юридично грамотно «відтяпати» собі побільше. Бідний хлопчина вже шкодував, що зв’язався з нею, і подумки проклинав усіх богів, які колись придумали суд і спадщину.
«Ця Томка — сирітка з приплодом, — віщала Вікторія в голосовому повідомленні. — Нібито доглядала за матір’ю крайній рік, але ніяких документів-підтверджень цього немає. А значить, шиш їй і її нащадку»….
