Кажуть, що у кожної господині, яка любить готувати, є своя коронна страва. Вінцем смачних творінь Яни були пироги. Її чоловік Станіслав навіть любив примовляти:
— Вже й не знаю, Яно, чим ти мене і підкорити зуміла: чи то своєю тонкою осиною талією, чи все-таки своїми трудами на кухні. Так-так, я саме про твої неповторні пироги з різними начинками.
Адже запитай мене, який із них кращий? З м’ясом, з картоплею, а може, з грибами чи з капустою? А ці неймовірні солодкі пироги з яблуками, вишнею, пироги-сюрпризи з начинкою, про склад яких я можу тільки здогадуватися, та й то всієї моєї фантазії не вистачить. Не знаю я щоразу, з чого ти своє нове диво зварганиш. Їв би і їв твої пироги, не зупиняючись.
Після подібної заяви Стас любив згребти Яну в обійми і трохи покружляти її на руках по кімнаті. А вона завжди дзвінко сміялася. Вони були ще такими молодими, так вірили в неодмінно успішне майбутнє, одне на двох. Стас адже як міркував:
— Одружилися нещодавно? Хіба три роки — це термін? За спиною у нас, власне, років не так уже й мало, обом під тридцять. Але це ж і є найцікавіший, насичений, строкатий період у житті людини. Вже не жовтороті юнаки, але ще й не аксакали.
Згадавши це слово, що несподівано спало на думку, Станіслав одразу і дідів своїх згадував. Він був родом із Кавказу, але волею долі дружинами його прадіда, діда і батька були світловолосі слов’янки. Ось так у ньому і змішалося багато кровей, відбившись на його зовнішності та самолюбній вдачі. Ось де це бачено, щоб у чоловіка були такі красиво вигнуті соболині брови?
Та й колір очей йому явно подарувала жіноча частина роду. Вони були пронизливо синіми, а іноді темно-блакитними. Загальну картину доповнювало хвилясте густе волосся, витончені вилиці, чітко окреслений рот з повними губами. Завершальним акордом, як водиться у гірських народів, була природна грація і гнучкість. Барс, що завмер у стрибку.
І вона так і не зізналася своєму чоловікові досі, що відчайдушно закохалася в нього з першого погляду, не залишивши собі шансу на сумніви. У той момент, коли вони вперше перетнулися, її стала точити єдина думка: «Відстав убік усі свої мрії, наївне створіння. Такий чоловік у твій бік навіть не погляне». Але чарівниця-любов розпорядилася інакше. Станіслав теж одразу звернув увагу на пташку-невеличку Яну.
Познайомилися вони за кумедних обставин. Яна Андріївна Фісюк працювала в заводській лабораторії, на підприємстві, що переробляє м’ясо та птицю. Станіслав Григорович Потапенко очолював великий Випробувальний центр, який теж проводив випробування продовольчої продукції. І була лабораторія Яни не те щоб у підпорядкуванні у Станіслава Григоровича, але від його вердикту в ході інспекційно-виробничого контролю за діяльністю ось таких от заводських випробувальних центрів багато що залежало.
Хто знає насправді, які справи і таємниці ховаються за стінами цих двох установ? А кухня там була своя, особлива. Ось хто зі споживачів не бачив по телевізору, як розбирають на складові частини який-небудь смачний продукт? Всі бачили. А кому з виробників хочеться, щоб його ославили на весь білий світ, розповівши про те, що його смачна продукція насправді зовсім не якісна річ, ба більше, навіть може бути небезпечна для здоров’я? Нікому. Отже, треба домовлятися.
У цьому невидимому обивателям ланцюжку все було розставлено по своїх місцях. Спочатку свої продукти завод-виробник перевіряв, потім вибіркові проби в дітище Станіслава потрапляли. Керівником він був молодим, але вважався дуже перспективним, та ще й не дурним, такий собі сірий харчовий кардинал. Батько — головний інженер на заводі, мати — співробітниця органів споживчого нагляду.
При її посаді їй ох як потрібна була ось така своя, «ручна», як це іноді називають, кишенькова лабораторія. Сина на високу посаду прилаштувала не без зусиль, застосувала всі свої зв’язки і не помилилася в стратегії. Ніхто й подумати не міг, що долі харчових підприємств іноді вирішувалися на звичайній сімейній кухні. Людмила Борисівна завжди давала настанови синові, кого притиснути, а кого і випустити навіть при поганих результатах аналізів.
Не отруїться ніхто серйозно — більшого і не треба. У результаті молодого, дошлого Станіслава Григоровича в обласній продуктовій галузі побоювалися. Його родинні зв’язки ні для кого не були секретом. Ніхто і ніколи не знав, чим можуть закінчитися всі ці перевірочні контролі з відбором зразків.
Але гучні виставки м’ясників, молочників, консервників та інших підприємств, що годують народ, конкурси на найсмачніший, найякісніший і найкорисніший продукт, дегустації, наради та презентації проходили завжди з величезною помпою. Всі так щиро і дружно посміхалися один одному, що сумнівів у місцевої влади не залишалося жодних: з харчовиками в області справи йдуть як треба. І ось до цього самого всемогутнього Станіслава Григоровича відправили Яну з відповідальним дорученням: віднести вершителю виробничих доль пайок до майбутніх свят.
Невеликий продуктовий набір кілограмів на десять. Так, всього потроху, по дрібницях. Дівчина у святая святих головного випробувального центру потрапила вперше. Але пост охорони пройшла спокійно. Очевидно, до ходоків із заводів і комбінатів тут звикли.
По коридору між зачинених дверей йшла навшпиньки. Відділ прийому зразків… Ні, їй не сюди. Радіологічна міні-лабораторія…
