— Ви в курсі, що в одному з дитячих будинків міста сталося масове отруєння дітей їжею, зараженою хвороботворними бактеріями? Рахунок постраждалих йде на десятки, а винна в тому, що сталося, я. Так вам більш зрозуміла мета мого приходу?
Під час суду над групою осіб, які в різній мірі були причетні до нещастя, що сталося з дитбудинківцями, на лаві підсудних не було ні Станіслава, ні Яни. Цього разу Людмила Борисівна готувалася до акту відплати не менш ретельно, ніж до інших своїх діянь у житті. Зробити так, щоб Яна виступила лише свідком, а Стаса взагалі не чіпали, допоміг все той же рідний батько її сина.
Григорій теж був весь час поруч з нею, але це був скоріше її моральний захист. Станіслав не з’явився ні під час судового розгляду, ні в той день, коли був оголошений вирок Людмилі та співробітникам м’ясопереробного заводу. Людмила Борисівна допомогла і директору винного підприємства — в обмін на те, що він не скаже ні слова про своє прохання її синові. Обидва виконали свою частину цього договору.
На суді директор підтвердив, що гроші віддав особисто співробітниці харчового відділу місцевого санепідемнагляду, громадянці Потапенко, в обмін на те, що вона підмінить заражені проби на чисті. І йому, і Людмилі Борисівні дали по 7 років у колонії загального режиму. Решта співробітників комбінату, через недбалість і недогляд яких сталося отруєння, відбулися меншими термінами покарання.
Григорій і Яна, які сиділи в першому ряду в залі засідання, намагалися всіляко підтримати Людмилу хоча б своєю присутністю. Але вона була нітрохи не зламана тим, що відбувається. Найбільше покарання за те, що вона раніше робила, вона вже отримала. А суд людський її не дуже-то і хвилював. Яна звільнилася з заводу, зовсім не могла бачити м’ясо, птицю, проби продукції.
Григорій у всьому допоміг їй з оформленням документів на Костю. Тепер вони дружно працювали втрьох на затишній кухні Яни, коли дядькові Гриші не треба було йти на роботу, а Костя приходив зі школи. Він якраз пішов у перший клас і все звикав до того, що у нього тепер є сім’я. Готову випічку дійсно охоче приймала у Яни одна з сусідніх пекарень. На скромне життя цього доходу вистачало, а до більшого печуга Яна, велика майстриня з випічки пирогів, ніколи і не рвалася.
На побачення до Людмили Борисівни Григорій і Яна їздили по черзі. Ніколи цю можливість не пропускали. Йшов час. Всі сподівалися на те, що Людмилу Борисівну звільнять умовно-достроково. У сім’ї її щиро чекали. Коли якось Люда повернулася до товарок у барак після чергового приїзду Яни і пригостила всіх смачнючими пирогами, одна з жінок запитала:
— Це хто ж у тебе так пече справно? Обалденні пироги, особливо з черемшею. Вони мені мою батьківщину нагадують і щасливе дитинство без бід.
Залізна леді, як називали тут Людмилу Борисівну, тепло посміхнулася:
— Це моя донька. Вона у мене ще й не таке вміє.
