Кирилу давно вже час було вийти на заслужений відпочинок. Доньки роз’їхалися, обзавівшись власними сім’ями. Але чоловік не уявляв собі життя без своїх студентів, продовжував викладати. «Як це я засяду вдома і не буду працювати?» — говорив він Валі. — Я ж збожеволію, перетворюся на старого, як ті, що сидять із бабусями на лавочках у дворі.
— Чому ж, — Кирило заперечував Валі. Вона знала, що в чоловіка все частіше болить серце, а тиск скаче, змушуючи щодня приймати ліки. Можна знайти якесь захоплення, можна поїздити ще країною, стільки місць красивих в Україні. — Та кинь ти, Валентино. Студенти — моє все.
Я з ними відчуваю себе живим, потрібним. Кирило Анатолійович помер просто на роботі. Серцевий напад стався під час лекції. Обидві доньки того ж дня приїхали для підготовки похорону. Після поминок Олена і Кіра замкнулися на кухні.
— Що будемо робити з квартирою? — запитала Олена сестру. — Продамо. А поки не вступили в спадок, можна здати, — відповіла та. — Трьошка в центрі міста коштує пристойно.
— Так тут же Валя живе. — Валя тут ніхто, — обірвала сестру Кіра. — Ну, пригрів її батько колись. Але тепер-то його немає, значить, нехай іде туди, звідки прийшла. — Мда… Олена мовчки курила, а потім погодилася з сестрою.
— Напевно, ти маєш рацію. Наступного дня вони зібрали речі Валі в сумку і виставили її за двері, сказавши — ти більше тут не живеш. — Як же так, дівчатка, куди ж я піду? — розгубилася жінка. — А це не наша справа, — відповіла Кіра й зачинила двері перед жінкою, яка колись замінила їй із сестрою матір. Валентина йшла вулицями великого міста.
У її руці була велика сумка з речами, а в кишені плаща кілька паперових купюр. Навколо кипіло життя, кудись поспішали люди, на шаленій швидкості мчали автомобілі. А в душі постарілої та посивілої від горя жінки було порожньо. У ній більше не було життя. Валя купила у вуличної торговки пиріжок із картоплею та каву.
Сіла на лавку в парку, задумливо втупилася перед собою. Скільки часу вона так сиділа? Жінка не знала. Поруч на лавці стояв стаканчик з остиглим напоєм і незайманий пиріжок. Валя навіть не помітила, як на місто опустилася ніч.
— Жінко, вам погано? — Валентина почула голос, що лунав ніби звідкись із неба. — Прокиньтеся! Вона підняла голову. Перед Валею виникла величезна морда волохатого пса. — Хіба в пеклі або в раю живуть тварини? — подумала вона.
Але тут до плеча жінки доторкнулася чиясь рука. — Можу я вам чимось допомогти? — запитував жіночий голос. Валя побачила незнайомку, яка тримала на повідку великого собаку. Жінка присіла поруч.
— Що з вами трапилося? Може, швидку викликати? — запитала вона. І тут усі емоції, все горе, що накопичилося в душі Валентини, вилилося потоком сліз. Вона ридала і не могла заспокоїтися.
Жінка дістала із сумочки маленьку пляшечку з водою, подала Валі. Коли та трохи прийшла до тями, незнайомка сказала. — Мене Катею звати. Ходімо до мене. Вже пізно, і вам не можна тут залишатися.
Вона допомогла Валентині встати, і та покірно пішла за Катериною. І знову Господь підтримав Валю, пославши їй рятівницю. Катя так перейнялася долею літньої жінки, що не змогла відпустити її в нікуди. Вона сама багато пережила у своєму житті. У Катерини було четверо дітей, а чоловік загинув, коли молодшому не виповнилося ще й місяця.
— Залишайтеся жити у нас, місця всім вистачить, — запропонувала на ранок Катерина. Спочатку Валя пручалася, але жінка вмовила її, сказавши, що їй теж потрібна допомога з дітьми, а Валентина замінить їм бабусю. Так і вийшло. Двоє синів і дві доньки Каті виявилися на рідкість тямущими й ласкавими дітьми. Уже через тиждень вони оголосили у дворі всім друзям і сусідам, що до них приїхала бабуся.
Валя пекла пиріжки, а діти несли їх у двір, пригощали приятелів. Незабаром Валентину знали всі в будинку. Ввічливо віталися, іноді запрошували в компанію, поговорити, скоротати час. Так несподівано Валя, яка після смерті Кирила, здавалося, була приречена на самотність, знайшла сім’ю — доньку в особі Каті та чотирьох онуків. Валентина жила у Каті вже понад рік…
