— Сьомо, заспокойся, доньці тепер не можна нервувати, — намагалася заспокоїти чоловіка Наталя Іванівна. — Ах, їй нервувати не можна? А тягатися з мужиками можна? — кричав, не вгамовуючись, батько. — Відійди, мати, я зараз її повчу розуму.
— Не треба, Семене, не чіпай доньку. Я завтра ж сходжу з нею до лікаря і все владнаю. Наталя Іванівна полізла в шафу, де за акуратно складеною постільною білизною у неї була прихована пляшка горілки. Вона дістала чарку, гучно поставила на стіл, налила. — Випий, Сьомо, випий, заспокойся.
Батько випив залпом із чарки, а Наталя Іванівна знову підлила. Вона знала, чоловік заспокоїться, щойно вип’є. Може, і не поб’є Вальку. Не вистачало ще, щоб вона на прийом до лікаря привела вагітну дочку в синцях. Неповнолітня, та ще й покалічена.
З жіночої консультації Валя і Наталя Іванівна йшли мовчки. І та, й інша думали, що ж тепер буде. Термін був занадто великий, і лікар відмовилася робити переривання. Оформила карту і звеліла пройти обстеження, здати аналізи. На запитання гінеколога, хто батько майбутньої дитини, Валя відповіла, що його немає.
— Вообще-то я повинна повідомити в поліцію і в службу опіки. Це кричущий факт, — суворо промовила лікарка. — А для цього ти повинна сказати мені, хто це з тобою зробив. — Його немає. Він був випадково в місті й поїхав, я не знаю, куди.
— Ну, хоча б ім’я і прізвище ти його знаєш? Звідки він? Валя мовчала, опустивши голову. — Все зрозуміло, — сказала лікарка, зрозумівши, що нічого не доб’ється від дівчиська. — Ідіть, здавайте аналізи.
На прийом прийдете через тиждень. Мати з батьком ночей не спали, переживали, а Валя, здавалося, збожеволіла. Вона шила пелюшки з відрізів тканини, які зберігалися в шафі у мами, в’язала із залишків пряжі кофтинки та пінетки. Дівчина, яка й так вчилася так собі, зовсім перестала займатися, часто не ходила на уроки, скаржачись на погане самопочуття. Вона всією душею чекала малюка і думала тільки про нього.
— Ти зовсім з глузду з’їхала, дочко, — бурчала Наталя Іванівна. — Дітей народжувати в любові треба, в повноцінній сім’ї. Це не лялька тобі й навіть не кошеня або щеня. Дитина вимагає не тільки любові, а й витрат. Його годувати треба.
На що ти збираєшся його піднімати? — Все буде добре, матусю, — тільки й відповідала Валентина. Малюк Валі вирішив з’явитися задовго до призначеного терміну. Вона народила хлопчика на восьмому місяці. Від початку переймів і до появи дитини на світ мати й батько дівчини перебували в пологовому будинку, чекали, коли дочка народить, і нікуди не йшли.
— Аби все було добре, — молилася Наталя Іванівна. — Досить нити, — грубо обірвав її Семен Петрович. — Радій хоча б уже тому, що не буде мозолити очі своїм пузом, не буде у сусідів приводу обговорювати нашу дочку, ганьбити перед усіма. Де це бачено? Коли до батьків вийшла лікар, батько і мати кинулися до неї.
— Ну, що з донькою, лікарю? — запитала схвильована Наталя Іванівна. — Народила ваша дочка. Лікарка не встигла договорити, як батько взяв її під лікоть і відвів убік. — Мені треба терміново з вами поговорити. Він був настільки наполегливим, а вираз обличчя таким рішучим, що акушерка не спробувала навіть сперечатися.
— Ну, треба так треба, пройдімо до мене в кабінет, — сказала вона. Наталя Іванівна рушила слідом за ними, але чоловік зупинив її. — Чекай тут, — сказав. — Скоро прийду. Розгублена жінка залишилася стояти посеред приймального покою.
Вона була зла на чоловіка, що він не дав поговорити з лікарем. Ось уже правильно кажуть — мужики не здатні співчувати й співпереживати в ситуаціях, про які нічого не знають. Вони-то самі не народжують, не знають, як це — виносити й народити маленьку людинку. Коли чоловік з’явився у дверному отворі, Наталя Іванівна буквально схопилася зі стільця. — Що там, Сьомо, що лікарка сказала? — запитала вона.
— Хвора дитина народилася, недоношена, що тут скажеш? — Каже, може, і не виживе зовсім. — Як не виживе? — Як-як, помре. — О, Господи, як же так! — заголосила дружина Семена Петровича.
— Що ж це робиться? — Все, замовкни, пішли додому, — потягнув її за руку чоловік. — Ми тут більше не потрібні поки. Валька спить, їй вкололи заспокійливе. Вдома Семен Петрович сів на кухні з пляшкою горілки.
Він майже не розмовляв із дружиною, тільки пив та зрідка закушував солоним салатом. Наступного дня після роботи батько і мати Валентини поспішили до пологового будинку. Потрібно було встигнути, поки не пішла лікарка. Посадивши Наталю Іванівну на стілець у приймальному покої, він сказав: — Сиди тут, я сам усе дізнаюся. І попрямував коридором до кабінету головного лікаря.
Дружина прочекала його близько півгодини. Семен повернувся оскаженілий, спересердя вдарив кулаком по стіні й потягнув дружину на вулицю. — Померла дитина, — сказав він. — Як померла? — не зрозуміла Наталя. — Ти дурепа, чи що?
Звичайно. Недоношений був і хворий. Помер, і все. Семена дратувала поведінка дружини. Він хотів скоріше покинути пологовий будинок і випити.
Вдома в холодильнику стояла почата пляшка. — Стривай, Семене, а де довідка про смерть? Нам її дадуть? — раптом запитала Наталя Іванівна. — Дадуть, коли дочку забирати прийдемо. Пішли вже.
Чоловік попрямував до виходу, а Наталя Іванівна подріботіла за ним. Вдома жінка дала волю сльозам. Їй було шкода дитинку, шкода доньку, шкода, що вони з чоловіком не стали бабою і дідом. Вона знала, що хоч Семен лається, бурчить і весь час показує своє невдоволення, в глибині душі він дуже любить Валю і так само любив би онука. — Треба обов’язково поховати малюка як годиться, — думала Наталя Іванівна.
Вона переживала, що зараз з її дочкою. Їй напевно вже сказали, що її дитина не вижила. Сльози струмком текли, і здавалося, що немає їм кінця. — Налий мені, Сьомо. Пом’янемо онука померлого.
Жінка поставила на стіл ще одну чарку. Через два дні батьки Валентини забирали дівчину з пологового будинку. Вона була бліда, худа, змучена. Валя не плакала, мовчки стояла поруч із батьками, чекаючи, коли винесуть її речі. — Сходи по довідку, Семене, — попросила Наталя Іванівна чоловіка.
— І запитай ще, коли тільце віддадуть для поховання. — Сам знаю. Зараз сходжу, — грубо обірвав її чоловік. Він пішов, а коли повернувся, сказав: — Пішли звідси, швидко. — Що сталося? — запитала Наталя Іванівна, приймаючи з рук чоловіка пакет із речами дочки.
— Нічого. Все, сказав, пішли звідси. — А де ж довідка? А тіло? — не вгамовувалася жінка. — Та я там на них так розкричався, так сказився.
Не хочуть віддавати тіло. Кажуть, не можна. Вийшовши з лікарні, Семен Петрович широкими кроками йшов по тротуару, а Валя і Наталя Іванівна намагалися наздогнати його. — Чому не можна? — А я звідки знаю?
Правила у них такі. — А довідка про смерть? Її ж повинні дати. Жінка нічого не розуміла. — Мені її дали, — Семен Петрович зупинився і повернувся до дружини.
— Дали довідку. Тільки я так сказився, що тіло не віддають, що розірвав її й кинув лікарю в обличчя. — Ох, Сьомо, Сьомо, ну чому ти такий грубіян? Треба було спокійно попросити. — Та як із ними спокійно розмовляти?
Вони ж занапастили пацана, онука мого занапастили. А ще кажуть, що ми самі винні, що погано виховали дочку. Ось я і не стримався. Вдома Валя замкнулася у своїй кімнаті й не виходила, як не благала її мати. У її голові звучав крик немовляти, якого вона народила.
Вона чула його виразно, ніби він лежав поруч і плакав. Валентина абияк закінчила школу. Тепер над нею насміхалися. Діти в класі ставилися до Валі з якоюсь гидливістю, не бажали спілкуватися. Ще б пак.
Однокласники з надією дивилися в майбутнє, вірили, що все йде за планом. Скоро вони здобудуть освіту, потім влаштуються на роботу, а потім будуть будувати прекрасні сімейні стосунки, все як у людей. У Валентини ж було все не так. У неї вже були стосунки з чоловіком, який зовсім не кохав її, і вона не відчувала до нього почуттів. Ніхто не знав, хто обрюхатив дівчину, навіть її батьки.
До того ж Валя дізналася, що таке виносити дитину, правда, матір’ю так і не стала. Плюс до всього, вона й без того не особливо товариська, зовсім замкнулася в собі й стала схожою на похмуру тінь. Кожного разу, повертаючись зі школи, Валя ловила на собі погляди сусідок у дворі. Не всі дивилися на неї з презирством. Деякі жінки, що прогулювалися з візочками, побачивши Валю, опускали й відводили очі.
Вони боялися навіть уявити собі, що відчуває зараз молода мама, яка не відбулася, боялися навіть на хвилину стати на її місце. Адже в їхніх візочках були живі, здорові малюки. А дитина Валентини померла. Минуло понад рік. Мати Валі дуже сподівалася, що рана в душі дівчини поступово загоїться і вона стане колишньою…
