— Не треба, я вже пив, не допомагає. — Важко дихаючи, — відповів чоловік. — Що ж робити? — Ольга Володимирівна знайшла мобільник на тумбочці й набрала телефон швидкої допомоги. — Я викликаю швидку.
Коли машина з лікарями в’їхала у двір особняка, вся сім’я вже була на ногах. Ваня і Вероніка нічого не знали про хворобу батька. Батьки вміло приховували це від дітей, щоб не засмучувати їх. Миколу Олександровича забрали в лікарню, дружина поїхала з ним. До ранку в будинку ніхто не спав.
Ліна в халаті та квітчастій шалі готувала каву дітям. — Ліно, а ти знала? — запитав Ваня хатню робітницю. — Знала, що батько хворий? — Знала, мій хороший.
Тільки мені суворо-насуворо було заборонено відкривати рот. Вона поставила перед хлопцем і дівчиною чашки з ароматним напоєм. — Будемо сподіватися на краще. — Ніко, треба їхати в лікарню, — рішуче сказав Іван. — Що зараз?
— Як тільки відкриють приймальний покій. Хлопець допив каву і поставив чашку на стіл. — Я піду, прийму душ, вмиюся і буду збиратися. — Я з тобою поїду, добре? — Звичайно.
У коридорі лікарні сиділа Ольга Володимирівна. Вона дивилася в одну точку, не відриваючи очей від вивіски «Не входити», що моргала. — Матусю, як тато? Вероніка обійняла матір і міцно притиснула до себе. — Погано, дитинко, погано.
Але все ж, буде добре? Йому ж допоможуть? — Я не знаю, моя хороша. Будемо вірити й сподіватися. — Мамо, де лікар?
Я хочу з ним поговорити, — спокійним голосом сказав Ваня. Жінка пригнічено показала рукою кудись у кінець коридору. Хлопець рішучим кроком попрямував до кабінету лікаря. Постукавши у двері, він увійшов і побачив лікаря, що сидів за столом. — Здрастуйте.
Я Іван Гаврилов, син вашого пацієнта Миколи Гаврилова. — Сідайте, молодий чоловіче, — запропонував лікар. — Щойно прийшли результати обстеження. Ваш батько у важкому стані. Він занадто запустив хворобу.
— І що, нічого не можна зробити? — стривожено запитав Ваня. — Можна. Потрібен донор. Але в такий короткий термін ми його знайти просто не зможемо.
— А хто може бути донором? — Теоретично, близькі родичі та люди, чиї показники співпадуть із пацієнтом. — Так давайте я буду донором. — Ваня схопився зі стільця. — Я ж син, я повинен підійти.
— Ваше завзяття похвальне, молодий чоловіче, але потрібно спочатку обстежитися. — Я абсолютно здоровий, — поспішив запевнити лікаря хлопець. — Я розумію, але потрібно обстеження. Якщо ви готові, я дам відповідні вказівки. Вам доведеться залишитися в стаціонарі.
— Звичайно, я готовий, — сказав Ваня і вийшов у коридор. Хлопець підійшов до матері й сестри. — Мамо, батькові потрібен донор. Найімовірніше, підходять кровні родичі. А пошук іншого донора може зайняти дуже багато часу.
Я сказав, що готовий до операції. Ольга Володимирівна подивилася на сина помутнілим від горя поглядом. У ньому зовсім не було надії. — Ні, синку, все марно, — тихо сказала вона. — Нічого не вийде.
— Але чому? — Я ж сам хочу допомогти батькові. Обурився, не розуміючи, чому мати так приречено говорить Вані. — Я молодий, здоровий, швидко відновлюся. А для тата зараз це питання життя і смерті.
— Зупинися і послухай мене, — промовила мати твердим голосом, витираючи сльози хусткою. — Ти не можеш бути донором для батька. Ти йому нерідний. Ваня стояв ошелешений, ніби на нього вилили відро холодної води. Йому й у страшному сні не могло наснитися, що мати колись скаже такі слова.
А вона додала. — Ти нам усім нерідний по крові. Ми тебе всиновили. — Що ти таке кажеш, мамо? — злякано запитала Вероніка.
— Ти при своєму розумі? Може, лікаря покликати? — Це правда, діти. Вдома я вам усе розповім. Мабуть, настав час.
Вона мовчки сиділа на стільці, розгойдуючись з боку в бік, занурена у свої думки. А Ваня повільно йшов коридором. Йому хотілося скоріше вийти на повітря, голова паморочилася від слів, які розділили його життя на «до» і «після». Кажуть, людина не може весь час страждати. Якщо Бог обрушує на неї випробування, страждання, біль, то згодом обов’язково винагородить щастям, душевним добробутом і матеріальними благами.
Так вийшло і з Валентиною. Їй довелося багато страждати. Вічно п’яний батько, дитина, яка народилася мертвою, яку вона навіть не змогла поховати, чоловік, який ледь не зробив її алкашкою. Але доля подарувала їй Кирила. Дорослий, мудрий, освічений, інтелігентний чоловік став для неї найближчою і найдорожчою на світі людиною.
Переїхавши у велике місто з Кирилом Анатолійовичем і його доньками, Валя відчула, що, незважаючи ні на що, вирвалася із задушливої клоаки безпросвітних нещасть і розчарувань. Сім’я обзавелася просторою трикімнатною квартирою. Кирило Анатолійович продовжував викладати в університеті, а Валентина займалася домашнім господарством. Чоловік не хотів, щоб вона виходила на роботу. Його зарплата цілком дозволяла жити без нужди всьому сімейству.
Дівчаткам подобалася Валя. Вони із задоволенням допомагали їй з обідами та вечерями, разом ходили по магазинах. Валентина стежила за їхньою охайністю, кожні вихідні приводила до ладу шкільну форму та інші речі. Вона перша дізнавалася від Олени та Кіри всі секрети. З нею дівчатка ділилися успіхами й невдачами в школі, стосунками з хлопчиками.
Саме Валентині молодша донька Кирила розповіла, що закохана і збирається заміж. А коли грали весілля, при всіх подякувала мачусі. «Спасибі тобі, Валю, що всі ці роки ти була з нами». Валентина і Кирило Анатолійович прожили разом понад двадцять років. Це були найкращі роки в непростому житті жінки…
