Коли шум стих, вона запитала: «Мамо, чому будинок дістається мені, а не вам?». Віра Львівна зло зашипіла: «Мовчи, гроші самі в руки пливуть, а ти тут дискусії влаштовуєш». А вголос, нудотно посміхаючись, вона сказала: «Новина, звісно, приємна, тільки варто ще подивитися, що там за будинок. Але, як то кажуть, дарованому коню в зуби не дивляться. Тепер потрібно тільки правильно розпорядитися. Головне — слухати старших, у кого є досвід, а не самим приймати рішення».
— Сваття, — перебила її Наталія Анатоліївна, — я тобі точно скажу, що в заповіті ні про яких порадників нічого не говориться. Віра Львівна ображено підбгала губи й невдоволено втупилася в тарілку. Свято добігало кінця, задоволені гості стали розходитися. Наталія Анатоліївна та Віктор Федорович тепло попрощалися з Оленою та Сергієм, ще раз привітали їх і поїхали на таксі.
— Мамо, я тобі теж таксі викличу, — звернувся Сергій до Віри Львівни. «А навіщо мені зараз таксі? Я з вами поїду. Продовжимо свято, — відповіла вона. — Торт майже цілий залишився». «Мамо, ну всі втомилися, може, відкладемо твій візит на завтра?» — невпевнено сказав Сергій. «Я не втомилася, я сповнена сил та енергії», — з хмільною усмішкою сказала вона і сіла в крісло, чекаючи, поки син оплатить замовлення.
Олена з болем усвідомила, що свято, на яке вона покладала великі надії, пройшло не за її сценарієм, а тепер ще доведеться і вдома розважати свекруху. «Ну вже ні. Хоче Сергій, щоб мати їхала сьогодні до нас, нехай сам із нею розбирається. А я йду спати», — вирішила вона. «Навіщо ти погодився, щоб Віра Львівна їхала до нас? Адже ми ж домовлялися хоча б після банкету залишитися удвох, випити шампанського, поговорити по душах», — запитала його Олена, коли вони прямували до таксі.
Свекруха вже вмостилася на переднє сидіння і щось впевнено говорила водієві. «Олено, я не хотів, але я не зміг їй відмовити, — відповів Сергій. — Давай завтра кудись поїдемо». Вона знизала плечима, знаючи, що в її сім’ї загадувати нічого не можна, а потім все ж таки прошепотіла: «Давай поїдемо в Покровку, будинок подивимося. Тільки, будь ласка, мамі не пробовкайся, інакше вона від нас не відчепиться».
Вдома, незважаючи на бажання свекрухи продовжити банкет, вірніше, розвідати все про спадщину, Олена побажала Вірі Львівні на добраніч і пішла в спальню, надавши Сергію самому подбати про матір. Крізь нещільно зачинені двері вона чула невдоволений шепіт незваної гості й тихі відповіді чоловіка. Олена ввімкнула нічну лампу й відкрила папку, яку віддала їй сьогодні мати. Там разом із заповітом лежав конверт, підписаний чітким каліграфічним почерком: «Моїй улюбленій внучці Оленці». Вона дістала звичайний зошитовий аркуш і почала читати.
«Онученько, коли до тебе потрапить цей лист, я вже буду слухати пісні ангелів і з небес милуватися тобою. Будинок свій, в якому ти так любила бувати, залишаю тобі. Ти маєш право робити зі спадщиною що хочеш. Звичайно, я б дуже зраділа, якби він ще послужив нашій родині, щоб ти привозила туди своїх діток. Про одне лише прошу — зроби сама, своїми руками, невеликий ремонт. Будинок-то міцний, сто років ще простоїть, а ось шпалери обов’язково потрібно переклеїти. Займися цим сама. Тільки старі не забудь зняти, а то там, напевно, багато всякої дрібної живності завелося. Люблю тебе, моя ластівко. Будь щаслива і нікому не давай себе образити. Твоя бабуся Єлизавета Степанівна Бабуріна, уроджена Тінешева».
Олена кілька разів перечитала коротенького листа, і на мить їй здалося, що бабуся тут, поруч. Її думки перервав Сергій, який нарешті звільнився від матері. Вона уважно подивилася на чоловіка. Зараз його обличчя було таким рідним і близьким, як тоді, коли у них тільки починалися стосунки. Олена подумала, як чоловік змінюється, лише варто Вірі Львівні з’явитися в радіусі десяти метрів. Сергій із самодостатнього чоловіка перетворюється на заляканого хлопчика, який готовий усе віддати, тільки б не гнівити матінку. З одного боку, Олена навіть жаліла його, але з іншого — вона не хотіла, щоб над їхньою сім’єю весь час нависала тінь Віри Львівни.
— Завтра наш план залишається в силі? — запитав Сергій. «Якщо тільки твоя мама знову не завадить», — із сумом відповіла Олена. «Не завадить, — впевнено заявив Сергій. — У неї завтра таємна зустріч з екстрасенсами. Вже таку подію вона точно не пропустить». Вранці Віра Львівна, явно ображена недостатньою увагою невістки, поїхала додому.
— Щось рано ти, Оленочко, зазналася. Може, твоя спадщина виїденого яйця не варта, а ти носа дереш. Навіть не посиділа вчора зі мною, — сказала на прощання свекруха. — Ну нічого, сьогодні я попрошу самого Соломона подивитися, що нам робити з будинком. Як він скаже, так і вчинимо. Олена лише невизначено знизала плечима. Їй не хотілося псувати такий чудовий день суперечками з матір’ю чоловіка.
Як тільки вона побачила у вікно таксі, що відвозило головну проблему її сімейного життя, вона тут же почала збиратися за місто. Сергію передався її радісний настрій, і він запитав: «Може, організуємо пікнік у селі, раз не вдалося відпочити в заміському клубі?». «Ти чудово знаєш, чому не вдалося», — подумала Олена, але вголос сказала: «Звичайно, любий, це буде нашим справжнім святом».
Дорога в Покровку зайняла хвилин сорок. Олена і Сергій радісно розмовляли, немов після довгої розлуки. Час від часу чоловік кидав на дружину здивовані погляди. Він давно сприймав красу Олени як належне, а зараз немов уперше побачив її. Олена уявляла, як вони проведуть сьогоднішній день, і сподівалася на добрі зміни в їхніх стосунках.
Коли з-за переліска показалося село, Олена відчувала себе абсолютно щасливою. Востаннє Олена була в гостях у бабусі майже пів року тому. Будинок все так само привітно дивився на світ великими вікнами в різьблених, немов мереживних, лиштвах, а двір виглядав спорожнілим. Про колишню красу нагадували лише багаторічники, посаджені вздовж доріжки ще бабусею, а грядки заросли травою. На старій черешні голосно кричали шпаки, радіючи, що їх ніхто не відганяє від ласощів.
Біля порогу Олена зупинилася, не наважуючись піднятися на веранду. Вона згадала, як бабуся завжди виходила на ґанок, коли чула скрип хвіртки, що відчинялася. Зараз внучку ніхто не зустрічав. Світлий смуток торкнув її серце. «Дякую, бабусю», — прошепотіла вона і впевнено, як господиня, піднялася східцями.
День у спадковій садибі пролетів непомітно…
