— Чому ж ти раніше мовчала, що у тебе проблеми? — запитала Наталія Анатоліївна.
— Мамо, у нас не було особливих проблем, або мені так тільки здавалося. А зараз одночасно звалилася на голову моя спадщина і його підвищення. Ось вони як лакмусовий папірець і проявили наші стосунки.
— І що ти збираєшся робити? — запитала Наталія Анатоліївна.
— Не знаю, мамо, але мені здається, що майбутнього у нас немає.
— Наташо, — втрутився в розмову Віктор Федорович, — дай зараз дівчинці спокій, дай їй час про все подумати. А ти, доню, знай, що ми завжди поруч. Поїдемо додому.
Олена з вдячністю подивилася на батька: «Тату, я вдома. Бабуся хотіла, щоб я навела тут порядок, і я виконаю її останнє прохання. Сьогодні якраз збиралася почати ремонт». «Ремонт? — здивувався батько. — Ну так це ж треба знайти бригаду, закупити матеріали». «Все це потім, а поки я хочу переклеїти шпалери. Бабуся наполягала саме на цьому».
— Ну, раз бабуся наполягала, то неодмінно потрібно зробити, — з любов’ю в голосі сказав батько. — Твоя бабуся була ще тією витівницею, і кожне її прохання ставало особливим ребусом. Не здивуюся, що на нас чекає сюрприз. Пам’ятаєш, Наташо, як ми випадково знайшли золотий годинник тестя, який мені обіцяв він перед смертю?
Наталія Анатоліївна розсміялася, згадуючи, як їм довелося перебрати весь мотлох у гаражі.
— А як я в кишені власного пальта виявила гроші, коли нам було зовсім сутужно після народження Оленки?
Наталія Анатоліївна та Віктор Федорович ще довго з почуттям вдячності згадували батьків. «Ось і про Олену не забула, спадщину залишила, — сказала мати. — Шкода, що ця спадщина розсварила її з чоловіком». «Не потрібно шкодувати про це. Добре, що істинний характер зятя розкрився, і він показав, що йому дорого. А з ремонтом ми допоможемо. Сьогодні ж почнемо», — оптимістично заявив Віктор Федорович.
— Ні, тату, я хочу трохи побути сама. Я покликала вас, щоб відчути вашу підтримку, але залишатися зі мною не потрібно. Я повинна пережити все, що сталося. Я поки все підготую, а потім ви допоможете поклеїти шпалери.
Наступного дня Олена приступила до справи. Вона почала з дитячої і довго не наважувалася жодну річ відправити в сміттєвий пакет. Потім уважно оглядала кожну іграшку, кожну серветку або книжку, і, якщо вони не викликали ніякого відгуку в серці, викидала. Олена розуміла, що залишити все як було при Єлизаветі Степанівні неможливо.
Потім настала черга шпалер, які, здавалося, були приклеєні чарівним засобом, що і через десятиліття віддерти їх було складно. Під шпалерами виявився шар радянських газет, що значно сповільнювало роботу, оскільки Олена читала збережені фрагменти статей. Зупинилася вона тільки ввечері, коли зрозуміла, що дуже зголодніла. «Добре, що батьки привезли продукти», — подумала вона і пішла на кухню.
За звичкою Олена перевірила телефон. Повідомлення від Сергія: «Ти навіть не привітала мене». Вона не відповіла. Зателефонувала батькам. Розповіла, що у неї все гаразд, що одна кімната вже готова. «Олено, може, краще з’їздиш на море, поки у відпустці? Відволічешся від проблем. Я б могла скласти тобі компанію», — дбайливо запитала Наталія Анатоліївна.
— Ні, мамо, на море потрібно їхати з передчуттям радості. А у мене зараз зовсім не той настрій. А у бабусі мені спокійно, як у дитинстві. Іноді навіть здається, що вона поруч зі мною, — відповіла Олена. — Сергій дзвонив чи приїжджав?
— Ні, тільки СМСки шле. А Віра Львівна, напевно, хотіла взяти мене змором, поки я не заблокувала її номер.
Робота просувалася повільно, але приносила Олені задоволення. Вона немов проживала заново найрадісніші моменти дитинства, і біль відступав. Тут і там вона знаходила привіти від бабусі. То коротеньку записку, залишену в томику віршів Ахматової, які Єлизавета Степанівна часто перечитувала. То батистову носову хусточку, на якій бабусиною рукою був вишитий вензель з ім’ям і дівочим прізвищем внучки. То нові вовняні шкарпетки з оленями. «Дійсно, витівниця, — з любов’ю подумала Олена. — Скільки сюрпризів вона ще тут приготувала».
Олена не підозрювала, що головний подарунок чекає на неї попереду. Залишалася тільки одна кімната — святая святих, бабусина спальня. Олена з трепетом почала розбирати комод, потім книжкову шафу, дійшли руки і до шпалер. За комодом вони були набагато яскравіші, ніж у всій кімнаті. «Не вигоріли», — подумала Олена. Але через хвилину вона виявила і ще одну дивну річ. На відміну від інших стін, тут папір піддався незвичайно легко. Через хвилину нова господиня будинку застигла в подиві.
Вона побачила акуратно зароблені дверцята. Відкривати їх довелося ножем, оскільки ніякої ручки не було. У ніші Олена виявила списаний аркуш паперу, договір на оренду банківської комірки, доступ до якої був оформлений і на Олену, і ключик, який виглядав досить сучасно…
