Потихеньку зробив у квартирі ремонт, переклеїв шпалери, розібрався з проблемною сантехнікою, пофарбував стелі, обладнав для дітей спортивний куточок, купив у дитячу гарні меблі. Денис возив малюків і Надію Анатоліївну по поліклініках, оплачував Златі та Денису секцію карате і заняття з англійської мови, часто гуляв з ними. Поступово Денис зблизився з дітьми, вони стали для нього майже рідними, та й Надія Анатоліївна теж.
Літня жінка була дуже вдячна чоловікові за таку турботу.
— Навіть не знаю, як би я впоралася без тебе, — часто повторювала вона. Але Надія Анатоліївна побоювалася, що таке захоплення чужими дітьми завадить Денису побудувати особисте життя.
— Ну якій дівчині таке сподобається? — міркувала вона. — Якщо її чоловік стільки часу, грошей і сил чужим дітям приділяє.
— Та яка різниця? — безтурботно відмахувався Денис. — Подумаєш, я взагалі одружуватися поки не збираюся.
— А ось це даремно, — повчала Надія Анатоліївна. — Про одруження подумати треба. А потім…
— Потім я зустрів тебе, — посміхнувся Денис, дивлячись на Віру, яка слухала його, розкривши від подиву рот. — І виявилося, що не все втрачено. Я ж думав, що після Карини не зможу нікого покохати, а ти… Ти зовсім моя людина: добра, душевна, чесна. Тобі я можу довіряти.
Віра зітхнула. Так, вона розуміла, що Денис, звісно, кохає її по-своєму, йому з нею легко і добре, але ці почуття навіть близько не схожі на ті, що він відчував до Карини, а може, ще й продовжує відчувати.
— Чому ж ти не розповів мені про цих дітей? — запитала Віра. — Ти ж… Ти знав, що я у всьому тебе підтримаю, і в цьому особливо. Ти ж робиш дуже хорошу справу. Чому мовчав?
— Надія Анатоліївна відмовила, — знизав плечима Денис. — Сказала, що будь-якій жінці буде неприємна така залученість чоловіка в життя чужої сім’ї, і подвійно боляче буде дізнатися про те, що чоловік допомагає дітям загиблої коханої. Вона вважала — та й вважає, — що це визнання могло зруйнувати моє особисте життя. Як тільки Надія Анатоліївна дізналася про появу Віри, вона відразу скоротила зустрічі дітей із Денисом.
— Тобі дружині треба приділяти час, сім’ю свою будувати. А Злата і Денис уже великі, їм стільки уваги не потрібно. До школи та на гуртки самі ходять, у магазин бігають, гуляють самі. Приділяй більше уваги дружині й будеш щасливий. Але Денис уже й сам не міг обійтися без спілкування зі Златою і своїм юним тезкою, та й діти за ним дуже сумували, тому він, як і раніше, часто відвідував їх, заїжджав майже щодня після роботи хоча б на годинку — дізнатися, як справи, допомогти з уроками, просто побазікати про те про се.
— Я давно збирався тобі розповісти, — зізнався чоловік, дивлячись на Віру, — але не наважувався якось. А тут ти сама знайшла цей зошит, ну і здогадалася про все. Може, так навіть краще. …Сонячний жовтневий ранок, старий парк, яскраві осінні дерева, листя, що шарудить під ногами. По широкій асфальтованій доріжці йдуть двоє дорослих, чоловік і жінка. Вона веде за руку маленьку дівчинку, він — хлопчика трохи старшого. Усі четверо посміхаються, щось жваво обговорюють.
— У кіно! — впевнено заявляє дівчинка.
— Ні, в цирк! — сперечається з нею хлопчик. Дорослі перезираються, посміхаються одне одному.
— Ну що ж, — задумливо промовляє чоловік. — Мабуть, доведеться і в кіно, і в цирк сходити. Діти плескають у долоні, хором кричать: «Ура!»
— Тільки на це ж піде вся неділя, — із сумнівом зауважила жінка. — А як же уроки?
— Ми вивчимо, ми все ввечері вивчимо! — пообіцяв хлопчик. — Ви ж нам допоможете? — хитро примруживши очі, цікавиться дівчинка.
— Ну звичайно, — жінка дивиться на малу з любов’ю і ніжністю.
Денис, спостерігаючи цю картину нібито з боку, відчуває себе по-справжньому щасливим. Побоювання Надії Анатоліївни не підтвердилися. Віра не стала влаштовувати чоловікові сцен, коли дізналася, що він допомагає чужим дітям. Навпаки, виявила бажання познайомитися з малюками. Не минуло й місяця, як Віра стала для Злати та маленького Дениса близькою людиною.
Вони з нетерпінням чекали її приходу, ділилися з нею своїми новинами, навіть поради запитували. Видно було, що їм дуже не вистачає саме жіночої турботи. Віра прив’язалася до дітей усією душею. Дуже скоро вона вже тужила за ними, якщо не бачила довше двох-трьох днів. До рішучого кроку Дениса і Віру підштовхнув стан здоров’я Надії Анатоліївни. Літня жінка перенесла інфаркт.
Її тоді ледь врятували. Після лікарні вона була вже не в змозі справлятися з двома дітьми. І… Денис та Віра взяли їх під опіку. Тепер діти жили з ними, а прабабусю провідували майже щодня, благо її будинок знаходився недалеко.
— Дякую тобі за них, — часто говорила Віра чоловікові з посмішкою, дивлячись на Злату і Дениса, що весело гралися. Вона тепер була по-справжньому щаслива. Коханий чоловік, чудові діти — що ще потрібно жінці?
