Плиту давно пора почистити, у шафках розібратися. Прибирання завжди заспокоювало жінку, відволікало від похмурих думок. Зошит? Зошит жінка залишила на видному місці, на столі в кухні. Денис. Улюблений, рідний Денис. Усі казали, що вони зліплені з різного тіста, і пророкували їхньому союзу швидкий розпад, але вони вже чотири роки разом, і три з них одружені, тож прогнози доброзичливців, очевидно, не справдилися.
Хоча… Тепер жінка не була так у цьому впевнена. Адже ось він — зошит із дивними записами. У Дениса є таємниця. Сьогодні все розкриється, але чи будуть вони після цього разом? Чи зможуть зберегти шлюб? Серце Віри стиснулося. Вона кохає Дениса, кохає всією душею, як нікого раніше, і постарається зробити все для збереження їхньої поки ще маленької сім’ї. Вперше Віра побачила його в офісі, коли він легко збігав сходами вниз, і якось відразу звернула на молодого чоловіка увагу.
Чимсь він її зачепив. Віра і сама не розуміла, чим саме. Вона тоді вже не працювала вчителем початкових класів. Встигла зрозуміти, що ця праця не для неї. Віра, міцна сільська дівчина, з дитинства мріяла бути вчителем. Бажання було навіяне тогочасною модою. Професія вчителя в їхньому селі вважалася шанованою і престижною.
Тому Віра разом із кількома подругами відразу після закінчення школи вступила до педагогічного коледжу. Навчатися дівчині подобалося. В її дипломі після закінчення навчання красувалися майже самі п’ятірки. Віра цим дуже пишалася. А потім… потім її взяли вчителькою молодших класів у місцеву школу, і Віра дуже швидко зрозуміла, що це не її справа.
Діти дуже дратували. Вони розмовляли на уроках, крутилися, нічого не розуміли. У молодої вчительки руки опускалися, коли вона всоте пояснювала класу матеріал, а потім чергова контрольна показувала, що ніхто нічого не зрозумів. Віра завжди була галасливою, впевненою в собі. З учнями вона особливо не церемонилася. Скоро пішли скарги від батьків на занадто сувору вчительку.
Ну і… Директор одного разу прямо попросив юну співробітницю забрати документи й пошукати собі іншу роботу. Віра в той момент не засмутилася, не образилася, ні. Навпаки, після розмови з директором дівчина відчула полегшення. Дійсно, це ж такий простий вихід — знайти іншу роботу. Хто сказав, що вона обов’язково повинна бути вчителькою?
Батьки підтримали доньку. Батько зателефонував якомусь своєму другові в місто, і той пообіцяв взяти дівчину до себе на завод, у відділ кадрів, помічницею начальниці. Батьки винайняли доньці кімнату неподалік від заводу. До цієї кімнати додавалася і господарка квартири, усміхнена старенька Алевтина. Тиха і доброзичлива, дуже приємна літня жінка.
І почалося у Віри зовсім інше життя, самостійне, далеко від батьків. Вона, нарешті, переїхала в місто. Спочатку навіть не вірилося. Як давно дівчина про це мріяла, тільки думала, що щасливий момент настане пізніше, а тут он як обставини склалися. Нова робота Вірі сподобалася. Колектив хороший, згуртований, трудові обов’язки чітко прописані й навіть цікаві.
Начальниця завжди підказувала, якщо Віра чогось не розуміла, і часто хвалила свою юну помічницю за маленькі успіхи. Це окриляло. Зарплата? Зарплата теж виявилася більш ніж пристойною, вже точно більшою за вчительський оклад. А ще… Ще у Віри з’явилися нові друзі. Вони показали їй міське життя: клуби, дискотеки, кафе, вечірні сеанси в кінотеатрах.
Віра спочатку навіть розгубилася, а потім нічого, влилася в компанію. Вона навіть не уявляла раніше, як, виявляється, весело можна проводити час у місті. Стільки можливостей! Не те що в їхньому маленькому, тихому селі з дискотеками раз на пару місяців у місцевому клубі. Додому в рідне село дівчина тепер їздила рідко. Не до того було.
Міське життя закрутило, завертіло, не відпускало. Траплялися у Віри періодичні романи. Справа молода, кров гаряча. Іноді її «принцом» ставав незнайомець із клубу, іноді хтось із їхньої ж компанії. Це було весело, захопливо, приємно. Вірі дарували квіти, купували подарунки. Їй казали чудові компліменти. За нею так красиво залицялися.
Дівчина ніколи не вважала себе красунею, а тут іноді почувалася мало не принцесою. Дівчина насолоджувалася життям на повну котушку, як то кажуть. Вірі зовсім не подобалася її зовнішність. Занадто велика статура, вся в батька. Мати називала доньку міцною, запевняла, що це добре. Мовляв, дітей носити легко буде.
А Віра… Їй хотілося бути стрункою, витонченою, майже напівпрозорою, як усі ці фотомоделі з журналів. Це ж такий вишуканий вигляд має. Краса, але… Проти природи не попреш. Широкі плечі, пишні стегна, міцні руки, зовсім якісь селянські кисті з товстими, короткими пальцями. Та й обличчя. Обличчя теж не вирізнялося витонченістю і благородством.
Невеликі сірі очі в обрамленні куцих світлих вій, ніс картоплею, м’ясисті губи. Правда, такі губи сьогодні в тренді — повні та великі, але на тлі решти рис зовнішності вони рятували мало. Вірі хотілося бути зовсім іншою, стрункою, легкою, граціозною, витонченою, як деякі дівчата з їхньої компанії, але вона не могла заперечувати той факт, що подобається протилежній статі й такою.
Багато хлопців відкрито захоплювалися її формами й робили їй дуже відверті компліменти. А ті самі дівчата, на яких Віра так мріяла бути схожою, зітхали про те, що їм ніколи не бачити таких форм, як у неї. Кому що, як то кажуть. За п’ять років у місті в житті Віри відбулося багато найрізноманітніших подій. Якимись епізодами своєї біографії вона пишалася.
Наприклад, тим фактом, що їй вдалося просунутися кар’єрними сходами, стати заступником керівника відділу кадрів. А щось із того, що з нею сталося, Вірі дуже хотілося забути, тільки не виходило. Це сталося за півтора року до зустрічі з Денисом. Віра тоді випадково познайомилася на вечірці з Антоном.
Це був чи то двоюрідний, чи то троюрідний брат одного хлопця з їхньої компанії. Приїхав до нього в гості ненадовго зі столиці. Весь такий стильний, модний, як з обкладинки журналу. Брендові речі, красива стрижка, впевнені рухи, грамотна, швидка мова. Вірі завжди подобалися такі хлопці. Напевно, вона дивилася на Антона з неприхованим захопленням, відверто милувалася ним.
Такий він був увесь якийсь… ну, просто як із модного серіалу. І Антон сам підійшов до неї, завів про щось розмову. Зробив Вірі пару вишуканих компліментів, розповів щось про своє життя. Розпитав про життя Віри. Дівчина тоді почувалася мало не королевою. Вона ж бачила, що на Антона задивляються всі дівчата з їхньої компанії, а він… він вибрав саме її.
Віру з її селянськими руками й носом картоплею. Це щось та значить. Одним словом, той вечір закінчився у квартирі, яку знімала Віра. Вона давно вже жила одна, а не з бабусею Алевтиною. Заробляла тепер достатньо для того, щоб орендувати окрему квартиру-однокімнатку. Тісну, маленьку, але Вірі цілком вистачало тут місця.
Вірі та її вірному коту Ватсону, якого вона підібрала зовсім заморишем біля дверей магазину і виростила у великого, пухнастого, сильного звіра. Вранці, поки Антон ще спав, Віра зробила їм обом сніданок, посмажила яєчню, зварила каву. Вона довго милувалася сплячим хлопцем. Навіть уві сні він був схожий на героя серіалу. Такий красивий, ставний, сильний. Але від сніданку Антон відмовився.
— Вибач, мені час, — кинув він Вірі, натягуючи джинси. — У мене ж поїзд через годину.
— Ти вже їдеш?
— Так, мені пора.
— До столиці?
— Ну так.
— Можна з тобою? — Віра не збиралася ставити це запитання. Воно вирвалося від відчаю і страху.
Дівчина вже вирішила, що у неї починаються нові стосунки, яскраві, теплі, красиві. Можливо, із серйозним фіналом. Адже все так добре починалося. А тут раптом таке. Антон усміхнувся у відповідь. А потім вимовив:
— Зі мною до столиці? Навряд чи це сподобається моїй дружині.
— Ти що, одружений? — ахнула Віра…
