Вбрання неймовірно стрункішало, візуально полегшувало фігуру. Денис тоді запросив її на повільний танець. Сам. Віра не очікувала цього. Їй здавалося, йому подобається Аріна з бухгалтерії. Ефемерна, чарівна, майже повітряна істота. Але ні. Денис підійшов саме до неї і з посмішкою простягнув їй руку. Віра насолоджувалася цією новою для них обох ситуацією.
Денис ніжно обіймав її за талію і впевнено вів у танці. Так приємно було підкоритися його рішучим рухам. Віра розуміла, що, напевно, з боку вони виглядають не дуже гармонійно. Висока, міцна дівчина і витончений, стрункий молодий чоловік. Але це було вже не важливо. Адже ось він, Денис, зовсім поруч, дивиться уважно і зацікавлено, обіймає все міцніше, голова йде обертом від усього цього.
Повільна композиція знову змінилася енергійною танцювальною музикою. Денис з явною неохотою відпустив Віру. А потім знову взяв її за руку і повів геть із зали. Дівчина мовчки підкорилася. Вони опинилися в порожньому вестибюлі. Денис подивився на Віру з цією своєю звичайною, відкритою, теплою посмішкою. Він явно трохи хвилювався, але все ж вимовив:
— Ти… ти дуже красива.
— Дякую, — зовсім зніяковіла Віра.
Їй здавалося, вона вже давно навчилася спокійно реагувати на компліменти, але її зараз називав красивою не хто-небудь, а сам Денис. Це зовсім інша справа. А Денис, зазвичай такий винахідливий і балакучий, здавалося, все не міг підібрати слів.
А потім раптом рішуче підняв обличчя Віри за підборіддя і поцілував її. Дівчина ледь на ногах втрималася. Така раптом слабкість охопила все її тіло, але Денис міцно тримав її у своїх надійних руках.
— Загалом, я багато чого хотів сказати тобі, — з посмішкою промовив хлопець, трохи відсторонившись і дивлячись Вірі прямо в очі, — але щось слів не зміг підібрати.
— І не треба, не треба слів, і так усе зрозуміло, — посміхнулася Віра і поцілувала Дениса цього разу сама.
Так вони й стали парою. Негармонійна, на думку багатьох: галаслива, напориста Віра та інтелігентний, спокійний Денис. Але це все було неважливо. Головне, обоє почувалися комфортно і спокійно поруч одне з одним. Віра… вона взагалі довгий час, прокидаючись, відразу ж згадувала про Дениса і посміхалася, все не могла повірити, що вони тепер разом.
Через рік Денис освідчився Вірі. Вони одружилися, стали жити у квартирі хлопця. Віра із задоволенням заповзялася облаштовувати їхнє сімейне гніздечко. Денис підтримував усі її починання, хвалив дружину за ентузіазм і креатив. Усе в них було добре. Денис знайшов нову роботу, влаштувався у велику IT-компанію, почав заробляти хороші гроші.
Тепер подружжя могло дозволити собі багато з того, що раніше здавалося недосяжним: курорти, дорогий одяг, вечері в розкішних ресторанах. І, звісно, вони робили подарунки рідним і близьким. Обидва любили дарувати оточуючим радість і не скупилися на сюрпризи. У обох з’явилися власні автомобілі. Віра відучилася в автошколі, отримала права.
Денис сам учив її водінню перед зустріччю з інструктором. Терпляче, методично, спокійно. У Віри часом опускалися руки, їй здавалося, що нічого не вийде. Але Денис підтримував, заспокоював, запевняв, що все вийде. Так і сталося. Тепер Віра була вже впевненою автоледі й навіть не уявляла життя без керма.
Денис ніколи ні в чому їй не дорікав. Навпаки, підтримував і вселяв у Віру надію на краще. Навіть звістка про те, що Віра, швидше за все, не зможе мати дітей, не збентежила його. Дівчина зізналася йому в цьому напередодні весілля. Дуже хвилювалася, переживала, боялася, що після того, як Денис дізнається правду, він відвернеться від неї.
— Ну що ж, як буде, так буде, — хлопець підбадьорливо приобійняв Віру за плечі. — Я хочу бути з тобою, інше неважливо. Ці слова окрилили Віру, наповнили щастям.
Вона все не могла зрозуміти, за що доля зробила їй такий подарунок: люблячого, турботливого, розуміючого чоловіка, який приймає її з усіма численними недоліками і навіть готовий змиритися з тим, що у них ніколи не буде дітей. А ось Віра… вона шалено хотіла дитину від коханого чоловіка. Багато разів Віра проклинала день, коли познайомилася з Антоном, лаяла себе за те, що зробила тоді переривання.
Денис, він прийняв би її і з дитиною, в цьому немає жодних сумнівів, зараз би у них було вже кілька дітей. Якби тільки не та фатальна помилка… Денис став би чудовим батьком — добрим, чуйним, розуміючим, терплячим. А вона була б чудовою матір’ю. Ну що за несправедливість! Віра кохала Дениса. Вона щодня дякувала долі за те, що та послала їй таку людину.
Жінка довіряла чоловікові, вважала, що між ними панує повне взаєморозуміння. І тут… тут раптом цей зошит. Віра точно знала, що записи чоловіка якось пов’язані з тією самою печаллю, яка іноді миготить у його очах. Їй так і не вдалося розгадати цю таємницю, але тепер, тепер-то вона все зрозуміє. Залишилося недовго. Денис скоро повернеться з чергування і все їй розповість.
Обов’язково розповість. Це ж усе-таки Денис. За годину, що минула до повернення з чергування Дениса, Віра відмила всю кухню. Плита блищить. На поверхнях ні порошинки. Жінка якраз закінчувала витирати пил на шафі, коли почула, як у дверях повертається ключ. Денис.
— Привіт, — посміхнувся він, здивовано піднявши брови. — А ти чому не на роботі? Випадково не захворіла?
І тут… тут йому на очі потрапив зошит. Той самий. Віра спеціально залишила його на видному місці, на кухонному столі. Жінка повільно спустилася зі стільця, підійшла до вікна. Денис мовчки дивився в підлогу.
— Напевно, настав час усе тобі розповісти.
Віра посміхнулася.
— Та вже, напевно, пора. Все-таки стільки років разом.
Тільки страшно почути її. Правду. Краще б уже їй ніколи не знаходити цей зошит і продовжувати читати Дениса як відкриту книгу.
— Ти… Весь цей час ти спілкуєшся з якимись дітьми? — Віра обернулася до чоловіка. — Даруєш їм дорогі подарунки і навіть… навіть возиш їх на море щороку?
— Ти правильно все зрозуміла, — кивнув чоловік.
— Що відбувається?
— Це довга історія, — зітхнув Денис. — Почалося все близько 12 років тому. Я тоді тільки-тільки закінчив університет, влаштувався на роботу, почав гроші отримувати, відчув себе заможним, вільним, дорослим. У той період життя друзі Дениса один за одним одружувалися. Сам же хлопець вважав, що ще занадто молодий для цього, та й відповідної кандидатури не було.
Денис у підліткові роки був сором’язливим, незграбним, тихим, увесь час присвячував навчанню, про те, щоб зустрічатися з дівчатами, і мови не йшло. Він німів і червонів у їхній присутності.
Тому хлопець, як сказав один із його приятелів, «не нагулявся». Одружуватися не поспішав, зате із задоволенням знайомився з дівчатами і ходив з ними на побачення. Тепер-то він, нарешті, навчився з ними спілкуватися. Скутості та незручності як не було. Виявилося, що романтичні вечори — дуже приємне проведення часу. Дами часто самі вішалися на Дениса.
Симпатичний хлопець з хорошою роботою і власною квартирою. Порядний, добрий, веселий. У багатьох дівчат і навіть їхніх батьків були найсерйозніші наміри щодо нього. Ще й мати постійно приводила синові якихось наречених, дівчаток з хороших сімей. Тож довелося Денису навчитися й особливого мистецтва: як піти, але не образити. З його начитаністю та красномовством це було не дуже складно.
Якось хлопця запросив на весілля Льоха, колишній одногрупник, і не просто як гостя, а як свідка.
— А свідок… вона симпатична буде? — відразу ж поцікавився Денис.
— Ну, як на мене, нічого, гарненька, — зам’явся Льоха.
— Тоді піду, — посміхнувся Денис…
