Ось і вихід. Двері зовсім поруч. Карина і Денис із посмішкою перезирнулися і рвонули за двері. Краєм ока хлопець встиг помітити, як чоловік піднявся зі свого місця і швидким кроком попрямував до них. Вони не вискочили на вулицю, збігли вгору сходами, що вели на другий поверх, зупинилися на майданчику. Денис подивився вниз.
Чоловік, невдалий залицяльник Карини, вийшов на ґанок: напевно, вирішив, що парочка втекла у двір. Карина і Денис перезирнулися і розреготалися. Гучно, весело, безтурботно. У Карини при цьому на щоках з’явилися чарівні ямочки. Хлопець не міг відірвати від неї очей. Карина була прекрасна, просто досконалість.
— Ой, а що там? — запитала дівчина, вказуючи на сходи, що йшли до самої стелі.
— Напевно, горище, — знизав плечима Денис.
— Перевіримо? Дівчина кивнула.
Денис забрався на сходи, штовхнув квадратні дверцята на стелі і… побачив перед собою чорне небо і яскраві великі зірки.
— Це вихід на дах! — захоплено вигукнув він. — Давай за мною! Денис миттю опинився на даху. Секунду по тому там уже опинилася і Карина. Хлопець галантно допоміг їй піднятися, хоча вона прекрасно впоралася б із цим завданням і сама.
— Як тут красиво! — вигукнула дівчина, озираючись на всі боки.
Денис не міг з нею не погодитися. Здавалося, що вони в космосі. Навколо тільки темрява і зірки. Звідкись знизу приглушено доносилася музика і людські голоси. А тут… Тут було тихо, порожньо, свіжо.
— Не хочеться звідси йти, — посміхнулася дівчина, влаштовуючись на якійсь кам’яній сходинці.
Денис сів поруч. Вони помовчали трохи. Це було не тяжке, ніякве мовчання.
Ні, обоє почувалися спокійно і розслаблено, ніби вже багато років дружили і розуміли одне одного без слів. Денису здавалося, що він розуміє почуття і думки Карини. Зараз дівчина так само, як і він, насолоджувалася красою, декорацією і дивовижним моментом.
— Ти… Ти нереальна красуня! — Денис наважився порушити тишу. Карина підвела на нього свої величезні, бездонні очі.
— Темні, глибокі озера. Весь вечір тобою милуюся, — продовжував хлопець.
— Я помітила, — посміхнулася Карина. — Мені приємно, правда. Мені здається, ти чудова людина.
— Ну вже не знаю, — усміхнувся хлопець. — Начебто і непоганий. А ти… Що ти любиш дивитися? Які книжки читаєш? Де працюєш? Цікаво дізнатися про тебе щось. Крім того, що ти найчарівніша дівчина, яку я коли-небудь бачив.
— А ти майстер компліментів, — посміхнулася дівчина. — Ну, нічого такого цікавого в мені немає. Звичайна. Закінчили цього року з Оксанкою університет. Нещодавно влаштувалася в магазин «Все для ремонту» помічником економіста. Усе банально.
Денис хотів, щоб цей момент, коли вони з Кариною сидять удвох на даху і милуються зірками, тривав вічно. Тому він продовжив їхню легку бесіду. Карині, схоже, теж було приємно в його товаристві, тому що вона нікуди не поспішала й охоче відповідала на запитання. Денис з’ясував, що Карина — сирота.
Батька свого вона ніколи не знала, а її мама померла, коли дівчинці було всього п’ять років. Малечу виховувала бабуся. Вони досі жили вдвох. Карина любила поезію Срібного віку, так само як і Денис. Дізнавшись про це, хлопець одразу прочитав їй вірш Блока «Одной тебе, тебе одной». Проникливо, артистично, як ніколи. Хлопець і сам не очікував від себе такого запалу. Денис із задоволенням помітив, як в очах Карини мелькнули інтерес і захоплення.
— Ти такий хороший, — посміхнулася вона. Вони проговорили близько години, обговорювали фільми та книжки, згадували веселі історії з життя. З Кариною Денису було легко і приємно. Судячи з усього, ті ж самі почуття відчувала і дівчина. Вона виглядала такою таємничою і прекрасною в тьмяному світлі місяця. В один момент Денис не витримав і спробував поцілувати Карину, але дівчина м’яко відсторонилася. Хлопець зніяковів.
«Ну ось, тепер він в її очах такий самий нав’язливий тип, як і той лисий мужик».
Але Карина посміхалася йому ніжно і щиро.
— Ти дуже хороший, — промовила вона, легенько провівши долонею по його щоці. Від цього дотику Дениса немов гарячою хвилею з ніг до голови обдало.
— Тільки, розумієш, я не вільна. У мене є хлопець.
— Чому ж він не на весіллі? Як міг відпустити саму таку… таку чудову дівчину?
— Він просто у відрядженні. Працює сьогодні, ось і тому я сама.
— Шкода, — зітхнув Денис.
Розчарування і відчай — ось що він відчув у цей момент. Йому здавалося, що щастя так близько. Ось вона, прекрасна Карина, сидить поруч із ним на даху, розповідає про себе і явно симпатизує йому. Тільки ось це виявилася, скоріше, дружня симпатія, тоді як Денису, звичайно, хотілося більшого.
— З тобою так приємно спілкуватися, — зізналася Карина. — Дивно, ми ж познайомилися буквально годину тому, коли ти мене від нав’язливого шанувальника врятував, а мені здається, ніби ми з дитинства одне одного знаємо.
Денис кивнув. Він відчував те саме. Але це дуже жорстоко: зустріти дівчину своєї мрії, другу половину, кохання всього життя і раптом дізнатися, що вона невільна.
— Ти кохаєш його? Ну, свого хлопця, який у відрядженні? — не втримався Денис від запитання.
— Так. — Карина опустила очі, тіні від довгих вій лягли на щоки. — Так, звичайно. Ми одружимося наступного року, його до столиці переводять, і ми переїдемо разом.
Денис знову зітхнув.
— Це дивно звучить, але мені б хотілося з тобою спілкуватися, — раптом промовила Карина. — Мені так з тобою цікаво і легко. Це дивно. Може, спишемося в соцмережах? Я тобі фільми свої улюблені скину. Упевнена, тобі вони сподобаються.
— Чудово, — посміхнувся Денис…
